Останніми роками, спершу через війну на сході України, а згодом і через пандемію, ми вимушені чимраз частіше замислюватися над смертю та крихкістю людського життя. І звичайно, що думка про кінець життя тим чи іншим чином викликає внутрішній неспокій у кожної людини… І це до певної міри нормально, адже ми звикли все сприймати в земному просторі та часі. А тому не знаємо, як нам добре впоратися з думкою про перехід від життя до смерті. Думка про реальність поза земним простором і часом характеризується таємничістю, а тому може викликати в нас певні страхи і неспокої. То що таке смерть і навіщо молитися за тих, хто помер?
1 листопада Римо-Католицька Церква у всьому світі святкує День всіх святих, а 2 листопада — спомин всіх померлих. Останніми роками в цей день також і в Україні, особливо в Західній, поширилася схожа традиція: відвідувати могили родичів та відправляти там панахиди. Як відомо, в УГКЦ пам’ять усіх святих згадується у першу неділю після Зіслання Святого Духа, а вселенське поминання померлих є в суботу перед празником Зіслання. Також офіційними днями молитви за померлих, чи як ми їх називаємо «задушними днями» або «поминальними» є: Задушні суботи – перед неділею М’ясопусною, друга, третя і четверта суботи Великого Посту та субота перед Зісланням Святого Духа. Крім того, в УГКЦ існує давній звичай: поминати померлих у 9-ий і 40-ий день після смерті та у річницю смерті.
Таким чином, беручи участь у поминальній молитві, зокрема у Святій Літургії, ми молимось за душі всіх одвіку у правовір’ї надії воскресіння і життя вічного усопших отців і братів наших, батьків і рідних наших по крові, щоб неосудно стати їм на страшному суді Христовому й оселити душі їх у країні живих, в місці світлому, де всі Святі і праведні спочивають. Таким чином, вже з самих поминальних літургійних текстів стає зрозуміло, що Церква відзначає цю подію по-особливому, яка не є трагічним кінцем, а радше переходом від земного життя до життя вічного.
Проте, ми як свідки смерті інших, особливо наших рідних і дорогих нам людей, попри вчення Церкви можемо відчувати сильну травму і біль від розлуки душі й тіла та біль від розлуки з нами. І це також природно і нормально. Адже коли Бог у своїй досконалій мудрості створив наше тіло і нашу душу, Він створив їх, щоб вони завжди були єдиними. Однак навіть у смерті ми можемо побачити благодать від Господа. Ми добре знаємо, що через первородний гріх прародичів наше тіло приречене на тління, на розкладання і повернення в порох, як говорить про це Святе Письмо: «…доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято; бо ти є порох і вернешся в порох!» (Бут. 3, 19). Але насправді навіть це повернення в землю є виразом Божого милосердя, яке дає нам благодать відродитися до нового життя через смерть і воскресіння Ісуса Христа. Його сходження до царства мертвих, як ми читаємо в Символі віри, перед тим, як воскреснути на третій день, є прообразом майбутньої слави, зарезервованої для наших душ і тіл, після сну смерті.
Звичай поховання померлих у підземних середовищах був відомий ще етрускам, євреям та римлянам, але з християнством народилися набагато складніші та великі підземні могильники, які вміщували всю громаду в єдиний некрополь. Християнським терміном для позначення цих місць є «coemeterium», що походить з грецької мови і означає «відпочивальня». Цей термін набрав широкого застосування саме з розвитком християнства. Тим самим від самого початку свого існування Церква підкреслювала той факт, що для християн поховання є нічим іншим, як тимчасовим відпочинком, солодким сном і моментом в очікуванні остаточного воскресіння.
Крім того, первісні християни також відзначали «день народження до неба» (лат. dies natalis), тобто день переставлення людини від земного життя до життя вічного. Тому за загальноприйнятим тоді звичаєм, при їхніх гробах відбувалися трапези, тобто звершення Євхаристії.
Також дослідники старослов’янської мови та обрядів зауважують, що наші предки не говорили, що помер той-то i той-то, а казали «успє», тобто заснув. Смерть християнина вони називали ще «преставленням», тобто переходом iз земного, тимчасового, у життя вiчне. Нерідко в Україні були такі звичаї, за якими новопреставлених проводжали в інший світ з цілим рядом радісних обрядів. Схожі звичаї були і в інших народів. Таким чином, бачимо, що людський дух та досвід вже здавна відчував, що болісне розставання, яке ми переживаємо сьогодні, коли помирає хтось, кого ми любимо, або почуття тривоги, яке виникає, коли ми думаємо про власну смерть, зменшується перед невимовним образом того, що Господь приготував для нас: вічність, вічне щастя разом з Ним і всіма ангелами Його і всіма святими.
Крім того, і наука попри неабиякий свій розвиток останніми століттями, на сьогоднішній день все-таки не має якихось конкретних фактів, щоб заперечити позагробне життя. Але, навпаки, є щось, що наводить на думку про його існування, хоч ця тема ще і не є достатньо досліджена. Протягом багатьох років пацієнти, які повернулися з того світу, розповідали свої спогади про те, що з ними відбувалося. Лікарі зазвичай відносили ці розповіді до розряду галюцинацій, а вчені не мали бажання вивчати клінічну смерть переважно тому, що вона вважалася поза межами наукового дослідження. Однак з аналізу безлічі оповідань людей, які пережили клінічну смерть, вимальовується картина того, що бачить і відчуває душа, розлучаючись з тілом. Коли в процесі вмирання людина досягає своєї граничної знемоги, вона чує, як лікар оголошує її померлою. Потім вона бачить свого «двійника» – не дихаюче тіло, лежаче внизу, лікарі і медсестри намагаються його реанімувати. Ці несподівані картини виробляють в людині великий шок, тому що вона вперше в своєму житті бачить себе з боку, але це не в дзеркалі, не на відео і не на фото… Вона поза собою. І тут вона виявляє, що всі її звичайні здібності – бачити, чути, думати, відчувати тощо – продовжують нормально діяти, але тепер зовсім незалежно від її зовнішньої оболонки. Опинившись літаючою в повітрі трохи вище людей, що знаходяться в кімнаті, людина інстинктивно намагається дати про себе знати: щось сказати або доторкнутися до кого-небудь. Але до свого жаху вона виявляє, що вона відрізана від матеріального світу: ні голосу її ніхто не чує, ні дотику її ніхто не помічає. При цьому її дивують незвичайні почуття полегшення, умиротворення і навіть радості. Більшість також розповідають про чудесне світло вкінці тунелю та неперевершене бажання попрямувати в напрямку до нього. Водночас немає більше тієї частини «я», яка страждала, чогось вимагала і весь час на щось скаржилася. Відчувши таке полегшення, душа померлого зазвичай не хоче повертатися в своє тіло. У більшості зафіксованих випадків тимчасової смерті душа, після декількох миттєвих спостережень, що відбувається навколо, якимось зовнішнім поштовхом повертається небажано в своє тіло, і на цьому пізнання про той світ обриваються.
Звичайно християнська віра абсолютно не базується на цих свідченнях. Для когось це галюцинації, а для інших – додаткова ниточка, яка веде до підтвердження віри в існування позагробного життя. І до такої гіпотези чимраз більше схиляються якраз чимало науковців! Для нас же, християн, це просто одна із засад нашої віри!
Тому давайте все-таки повернемося до початкових запитань: навіщо ж молитися за померлих? Або іншими словами, якщо Ісус уже гарантував нам вічне життя Своєю відкупительною смертю, то чому ми все ще повинні молитися за тих, хто вже помер?
Церква вчить нас, що через таїнства ми маємо життя в поєднанні з Богом та очікування того глибокого і досконалого єднання, яке відбудеться на Небі. Церква, яка є містичним Тілом Христовим, що об’єднує всіх охрещених на землі, в небі і в чистилищі, старається постійно нагадувати своїм вірним про важливість нашого «спілкування» через молитви з тими, що випередили нас на шляху до вічності. Взаємне з’єднання всіх вірних на землі, в небі і в чистилищі ми називаємо спільнотою святих. Всіх членів тієї потрійної спільноти зв’язує одна і та сама любов до Господа Бога і до ближніх.
Власне на вченні про спільноту святих і ґрунтується наш звичай молитися за померлих.
Але для чого саме їм потрібна наша молитва?
Через гріх кожна людина духовно стає нечистою, і навіть якщо ми й повернулися до єднання з Богом, нам потрібне ще повне духовне очищення, яке гарантує нам відпущення за посередництвом Церкви тимчасових покарань за гріхи, які були раніше прощені Богом в Таїнстві примирення (сповіді). Іншими словами, кожен важкий гріх діє, як отруйний плід: через деякий час після куштування проявляє свою незриму отруту. Наслідком цього стає часткова або повна втрата духовного здоров’я. При цьому можуть виникати серйозні ускладнення, що вимагають тривалої реабілітації. Богословською мовою ці наслідки гріха, які, залежно від міри його тяжкості, можуть мати як тимчасовий, так і вічний характер, і визначаються як «кара», яку людина сама ж і стягує на себе. В деяких окремих гріхах це очевидно навіть і на фізіологічному рівні (алкоголізм – цироз печінки). І це не кара Божа, а закономірність, бо людина кидає сама виклик законам Божої природи. Аналогічно все проявляється і на духовному рівні. Таким чином, гріх може приводити до духовної важкої хвороби або й смерті, тобто до повної втрати здатності спілкуватися з Богом. В цьому випадку людина потрапляє в безодню неймовірної самітності, в пітьму повного безглуздя свого існування. Якщо людина йде з життя в такому стані, ми говоримо про її вічну смерть, про те, що називають пеклом. Якщо ж користає зі святої Тайни сповіді, то повинна доповнювати її подальшими духовними практиками покаяння, щоб прийти до повного зцілення.
Поки ми знаходимось у цьому житті, ми можемо отримати користь з відпусту (індульгенції), як вчить нас Церква.Тобто відпуст – це відпущення перед Богом тимчасової кари за гріхи, провина за які вже згладжена в Таїнстві Сповіді.
У своєму щедрому материнстві Церква поширює божественні дари різними способами, коли ми, наприклад, маючи відповідні розпорядження, прагнемо молитися різні молитовні практики, здійснювати паломництва, у дусі покаяння від чогось стримуватися, свідчити через власне навернення іншим живу віру і насамперед виявляти милосердя, найбільшу чесноту. Маючи намір, отримати повний відпуст, людина щиро сповідається, приступає до Святого Причастя та практикує вище перелічені духовні практики. А ще їй варто молитися в наміреннях Святішого Отця (тобто в тих наміреннях, в яких Папа молиться за всю Церкву, окремі спільноти вірних і окремо за певних людей).
Можливо, наші переставлені брати і сестри померли, не маючи можливості отримати частковий чи повний відпуст. Церква вчить нас, що в цьому випадку душі йдуть до Чистилища, місця викупу, де страждають перш за все через те, що не мають ще бачення і досконалого єднання з Богом. Тому на їхньому шляху до повного очищення їм потрібні наші допоміжні молитви та наші справи милосердя. Зокрема наша участь і жертвування Божественної Літургії є найбільшою справою милосердя, яку ми можемо зробити щодо них. Ця наша жертва неабияк допомагає нашим братам і сестрам, які після свого очищення звільняються з Чистилища і входять у Славу Блаженних. Таким є офіційне вчення Католицької Церкви (пор. Катехизм Католицької Церкви, пп. 1478-1479).
Ось чому ми особливим чином з великою довірою молимося за наших померлих братів і сестер та приносимо Господу через руки Діви Марії всі наші маленькі жертви й молитви за тих, хто більше не може самотужки заслужити заслуги для самого себе. Тож згадаймо часто також покинуті душі, яким нема за кого молитися. В свою чергу, як тільки ми переставимося, багато з них теж, будучи вже між святими, заступляться за нас і допоможуть нам іти до нашої справжньої Батьківщини!
Саме тисячі святих подають нам кожного дня приклад і навчають нас про щось таке, про що людина з острахом намагається ніколи не думати. Відхід з цього світу, смерть – це перехід, пасха. Смерть не є нашим ворогом, а сестрою, яка запровадить нас туди, чого око не бачило й вухо не чуло, – це те, що на думку людині не спало, те, що наготував Бог тим, що його люблять (пор. Кор. 2, 9).
Тому молімося повсякчас за тих, що випередили нас на шляху до вічності, наших рідних, близьких і знайомих, а особливо – за всі душі в чистилищі, за яких немає кому молитися!
Господи, дай їм вічний упокій. Нехай Твоє вічне світло світить їм, щоб вони спочивали у мирі та неодмінно увійшли в Славу Блаженних Твоїх. Амінь.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
