Це було в далекі радянські часи. Багато років тому я влаштувався на роботу у монтажне управління зв’язку. Старий водій йшов на пенсію і мені передавав управління вантажною машиною.
- А ти вмієш їздити? – запитав мене чоловік з досвідом.
- Якби не вмів, то не працював би тут, – відповів я.
- А як ти їдеш?
- Сідаю за кермо, дивлюсь, чи нікого немає, вмикаю поворот і їду.
- О, то ти вже не шофер! А де знак хреста на собі? А хто має промовити «Отче наш» і «Богородице Діво» для захисту на цілий день? А коли після роботи заженеш машину в гараж, то маєш подякувати Богові. Васильку, даю тобі прохання-наказ, щоб ти ніколи не наїхав на пса, кота, птицю, бо ти їм життя не давав. А як побачиш старшу людину на узбіччі, то ніколи не залишай, а підвези.
Так розпочав свою розповідь 71-річний Василь Фафлей із с. Старуня на Богородчанщині, який завітав у нашу редакцію спеціально для того, щоб дати свідчення своєї віри. Пан Василь упродовж всієї розповіді посміхався, його м’який голос наповнював редакційний офіс світлом. Отож, я слухала з великим зацікавленням. Було приємно дізнатись, що мій співрозмовник виконав усі настанови досвідченого водія і щоразу перед виїздом хрестився та молився, а коли йшов додому, то дякував Богові за роботу і прожитий день.
- На роботі я мав обов’язок водити бензовоз, щоб заправляти машини й трактори по всій області. То був такий час, що я міг брати із собою на роботу своїх дітей. Вони їздили зі мною по черзі упродовж кількох годин чи навіть дня.
Пригадую, був грудень 1988 року. Вечоріло, на вулиці вже було темно. Ми з малолітньою донечкою повертались додому і якраз заїхали в с. Стримба, що перед містом Надвірна. Раптом мій внутрішній голос мені наказує: «Зупинись!..». Я не звернув на нього увагу. Потім знову почув цей голос. Згодом – втретє.
Я почав сам до себе говорити: «Навіщо зупинятись?». Дочка запитала: «Тату, з ким ви розмовляєте?». У цей момент я відчув фізично, ніби хтось бере мою ногу і ставить на гальма. Я дуже здивувався. Машина зупинилась. Дочка відчинила віконце і крізь нього вилетіли документи (накладні, путівки) на вулицю. Я вийшов, щоб їх зібрати, і почув, як щось гарчало. Дитина розплакалась, бо я сказав, що її і мене зараз хтось вхопить. Я зачинив міцно двері, щоб вона не вийшла з машини. Сам ліг під капот, щоб перевірити, що сталось і чому машина зупинилась. І тут я помітив, що перед автомобілем за кілька метрів хтось лежить. Підійшов ближче і побачив людину. Подумав, що той чоловік був п’яний, бо він стогнав і корчився. Я запитав: «Що з тобою?». Але бідолаха вже нічого не міг сказати.
У цей час підійшов місцевий мешканець і розповів, що бачив, як сюди під’їхав «уазик», з якого вийшло кілька п’яних чоловіків і поклали цього нещасного на дорозі, а самі поїхали. Цей же місцевий чоловік побіг додому, викликав «швидку» та міліцію.
Я допоміг медикам перенести нещасного на узбіччя, на жаль, вони констатували його смерть. Видно було, що чоловіка збила інша машина. А підозра у його смерті впала на мене. Однак мене врятував мешканець Стримби, який усе бачив і розповів. Міліціонери побачили, що на машині не було ні слідів крові, ні смуги від коліс на дорозі, та й машина стояла далеко від потерпілого. Звісно, вони провели експертизу, але нічого не могли доказати.
Тоді я зрозумів, що таке Боже благословення і ранкова молитва. Через тиждень мене викликали до Надвірної в міліцейську дільницю. Там я побачив високого зросту вагітну жінку. Вона була в сльозах, а, помітивши мене, запитала: «Це ви вбили мого чоловіка?». Мені було її дуже шкода. Ридаючи, вона розповіла, що її чоловікові в той день виповнилось 40 років, що вони будують дім, а вона чекає на п’яту дитину. Міліціонер сказав, що я ні в чому не винен і вони шукають справжніх винуватців трагедії. Пізніше я довідався, що саме ті п’яні переїхали чоловіка, а потім перевезли в найтемніше місце на дорозі, де їздили ваговози. Хотіли підлаштувати все так, ніби не вони, а інша вантажівка, яка возила щебінь, його переїхала.
У душі я промовив: «Господи, Ти знаєш, що я не винен, захисти мене». Так молитва стала моїм захистом на довгі роки.
У моєму житті були ще інші небезпечні випадки, коли мені наказали сісти за кермо машини без гальм, коли я переїхав міст у горах і він відразу завалився. Бог врятував мене тоді, коли я мав збити мотоцикліста, але все обійшлося, коли машина мала полетіти з урвища… Господь щоразу проявляв своє милосердя до мене. Дякую Тобі, Боже!
Записала Юлія БОЄЧКО.
Підпис під світлиною: Василь Фафлей.
