Гідність: її часом не видно, але вона є!

0
39

21 листопада в Україні відзначають День Гідності та Свободи – одне зі знакових офіційних свят, встановлене на честь двох революцій, які відбулися в 2004 та 2013 роках. Цього дня українці вшановують пам’ять тих людей, які під час Революції Гідності та Помаранчевої революції стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини й громадянина, національних інтересів держави та її європейського вибору.

21 листопада 2013 року уряд Миколи Азарова виступив із заявою про відмову від підписання угоди про асоціацію з Європейським союзом. Причиною такого рішення назвали нібито невраховані наслідки від санкцій з боку Росії. Ввечері цього ж дня розпочалися перші акції протестів. Спочатку українці організувалися на протест через соціальні мережі в Києві.

У ніч з 29 на 30 листопада силовики розігнали активістів, які зібралися на Майдані Незалежності. Влада пояснила це бажанням розчистити місце для новорічної ялинки. Застосування сили до мітингувальників спричинило ще більшу хвилю протестів – з проєвропейських вони перетворилися на антиурядові. Після трьох місяців мітингів і жорстоких боїв у центрі Києва з понад сотнею вбитих та тисячами поранених за кілька днів, у ніч на 22 лютого 2014 року тодішній президент Янукович втік з України. А після цього розпочалася військова агресія Росії, яка супроводжувалася анексією Криму та окупацією окремих територій Донецької й Луганської областей.

Це коротенький перебіг історії тих днів, які зробили нас іншими. 21 листопада (попри знаменну дату для українців) не є вихідним днем. Я якось задумувалась про це. Чому? Напевне, тому, що це не свято. Цей день – початок відліку до тих трагічних подій, які відбудуться вже згодом.

Час швидкоплинний. Уже минає вісім років з того дня, коли українці перезавантажили всю країну. І в такі дати завжди хочеться підвести підсумок: а що ж змінилось?

А ось тут буде вже доречний хор тих, хто почне волати про зраду, «все пропало», «а за Януковича було краще!». Я й сама, збираючись писати цю статтю, планувала писати про те, що українці такі-сякі, з короткою пам’яттю та недалекоглядністю.

Відома фраза шотландського письменника й історика Томаса Карлейля про те, що революцію замислюють романтики, здійснюють фанатики, а її плодами користуються негідники, насправді знаходить своє втілення, мабуть, саме в Україні. Адже сьогодні ті, хто насправді творив Майдан, Революцію, щось вирішують у нашій країні? Чи займають вони керівні посади, зручні крісла у парламенті? Ні, вони тихо роз’їхались по домівках, віддавши перемогу в інші руки.

Цього року, як і минулими роками, національний музей Революції Гідності закликав українців у День Гідності та Свободи бути солідарними з учасниками Майдану, пов’язавши синьо-жовту стрічку на руці, сумці, автівці. Вірю, що нелегко протягом восьми років придумувати якісь цікаві флешмоби, але носіння стрічок – це вже заїжджене, як на мене. У школах проведуть відкриті уроки на тему: «Що для мене означає гідність?» (це я до прикладу). А в державних установах – типові офіційні заходи на кшталт «Ніколи більше»… На мою думку, навколо таких подій пафос та банальність зайві.

Тоді я не була на Майдані, адже жила від України далеко. Серед моїх знайомих були ті, хто все покинув і полетів до засніженого Києва. Я ж з екранів телевізора вдень і вночі спостерігала за тим, що відбувається, не вірячи власним очам. Чому я, як і мої друзі, не полетіла до України? Можливо, я – не романтик, а можливо, я просто боялась. Адже гідність обходиться дорого. Хтось за неї втрачає роботу, а хтось втратив і життя. Інколи ми сумніваємось, чи взагалі вона в нас є. Гідність – це те, чого не видно на перший погляд. Якщо в ті страшні моменти ви не були на Майдані, вас не можна назвати негідником. Інколи справжня гідність загартовується щодня. Її неможливо ідентифікувати за жовто-блакитною стрічкою на руці в визначні дати чи дизайнерською вишиванкою на День незалежності. Справжню гідність можна побачити у проникливому погляді та спрацьованих руках, її можна відчути в глибокій розмові чи короткому «Ні» на вимогу робити щось негідне.

Якщо хтось скаже, що все пропало, я заперечу. Коли дорослі творили Майдан, з екранів телевізора за цим спостерігали школярі. Діти розуміли, що то не черговий бойовик зі спецефектами й каскадерами. По наляканих обличчях рідних та сльозах жінок вони усвідомлювали, що в Києві робиться щось страшне. Сьогодні ці школярі стали студентами чи старшокласниками. Вони стали новим поколінням гідних. Я не знаю, чи вони, як їх ровесники тоді, вийшли б на Майдан сьогодні. Ні, я б цього не хотіла. Бо суспільство, яке творять люди з гідністю, майданів не потребує.

Відомий громадський активіст та поет Сергій Жадан з цього приводу написав: «Гідність у нашій країні далі лишається далеко не найзатребуванішим поняттям. Думаю так само, що більшість із тих, хто добровільно вийшов на вулиці та майдани вісім років тому, далі готові відстоювати свої цінності. Без жодного романтизму чи фанатизму. Суспільство далі розділене в своєму ставленні до таких понять, як свобода чи почуття власної гідності. Кожен сам обирає собі систему цінностей і стратегію перемоги. Вибір є завжди. Навіть сьогодні. Особливо сьогодні…».

                                                                                Віра БІЛА.

Фото із документальної стрічки «Зима у вогні: Боротьба України за свободу»

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут