Важке соціально-економічне становище в нашій країні призвело до зубожіння багатьох людей. Молодь не бачить перспектив для самореалізації, тому бажає виїхати за кордон, оскільки там кращий рівень життя, висока заробітна плата. Батьки прагнуть допомогти дітям, які навчаються у вузах, а хтось хоче придбати житло або влаштувати весілля.
На жаль, торгівля людьми, зокрема жінками, існує. Хто потрапив у таку пастку, того життя поділилось на «до» і «після» трагедії. У соцмережах є чимало оголошень, де запрошують наш люд у чужу країну на збір урожаю чи іншу роботу. Є і телефони, і адреси для всіх, хто бажає самореалізуватись у житті. Отож чимало українців їдуть за межі нашої країни і просто нехтують правилами перетину кордону.
Бажаючи працювати, багато хто не задумується, які на них чекають трудові умови. Шахраї постійно вигадують схеми, як обманювати людей, щоб не заплатити їм за виконану працю. Таке собі трудове рабство. Віддаючи свій паспорт, українці стають заручниками. До багатьох жінок застосовується фізична сила, залякування, шантаж, їх змушують до сексуальних послуг.
Всеукраїнська організація «Карітас» уже багато років допомагає тим, хто потерпів від торгівлі людьми. Ми звернулись за допомогою до цієї благодійної організації, яка діє в нашому місті кілька десятків років. «Карітас Івано-Франківськ» з 2004 року допоміг 266 прикарпатцям, з них – 145 жінкам.
Кілька осіб погодились розповісти власні історії для того, щоб інші, хто планує працювати за кордоном, не потрапили в подібні пастки.
Історія 1.
– У мого чоловіка виявили пухлину головного мозку. Коли усі заощадження уже були вичерпані, я одного дня, повертаючись з лікарні, гірко плакала… В автобусі до мене підсіла жінка, яка почала заспокоювати та співчувати. Ми обмінялися номерами телефонів, після чого вона мені телефонувала, підтримувала і за короткий період часу ми заприятелювали. Одного разу моя випадкова знайома запропонувала поїхати на роботу до Італії – доглядати літніх людей. Я погодилась, адже була безвихідна ситуація. Невдовзі пізно ввечері ми виїхали і, проїхавши близько трьох годин, зупинилися та пересіли у причеп вантажного автомобіля. Нам сказали залізти у мішки, а зверху нас прикидали іншими мішками, наповненими якоюсь сумішшю…
Ми вирушили у невідомому напрямку. Так я опинилася в столиці Ірландії – місті Дублін. Там нас зустріла жінка, яка поселила мене на квартиру, забравши мій паспорт. Наступного дня я приступила до роботи. Кожного ранку мене забирали з квартири і автомобілем відвозили на об’єкт, у якому потрібно було прибирати після будівельних робіт. Здебільшого привозили в багатоквартирний будинок, де я прибирала у декількох господарів, після чого остання господиня телефонувала й мене знову відвозили на квартиру. З квартири я не мала можливості вийти, оскільки мене постійно замикали. Це продовжувалося більше 5 місяців. Увесь цей час мене постійно тримали під замком та жодного разу не заплатили за роботу… Одного разу мене відвезли на об’єкт, який потрібно було прибирати, але того дня за мною не приїхали і я залишилась ночувати на території об’єкту. Це побачив охоронець об’єкту і повідомив виконробу, який почав розпитувати мене про все. З’ясувалося, що він також з України. Я не витримала і розповіла йому свою історію. Тоді він сказав, що допоможе мені повернути документи та зароблені гроші. Ми вирушили за адресою, яку нам назвали, однак на сходовій клітці була лише моя сумка з речами та документами. Оскільки на той момент закінчився термін дії мого паспорта, то виконроб запропонував звернутися у Міграційний центр. Там мені допомогли повернутися додому.
Історія 2.
– Одного разу мені зателефонувала давня знайома, яка знала, що терміново набираються працівники у дім престарілих у Польщі. Знайома повідомила, що люди, які шукають працівників, сказали, що більше можливості працевлаштуватися на цю роботу не буде, тому потрібно їхати негайно. Зважаючи на моє скрутне фінансове становище, я наважилася їхати, хоча почувалася дуже зле…
У Польщі мене зустріли чоловік і жінка, які запитали, чи я «українка на роботу». Я сіла в їхню машину і по дорозі вони мені повідомили, що працівників у дім престарілих уже не потрібно, але вони відвезуть мене у сім’ю, де я доглядатиму хлопця з інвалідністю. Так я потрапила у польську сім’ю, де проживали чоловік, дружина та їхній син з аутизмом. Пані сказала віддати їй мій паспорт, оскільки син любив брати різні документи або папір, які залишали без нагляду, та гризти їх і рвати. Я послухала й віддала паспорт.
Було важко, адже хлопець перебував у інвалідному візку і потрібно було його піднімати та переставляти самій. Але це було не найгірше. Я також мала доглядати за будинком і виконувати хатні справи: готувати, прибирати, прати. Будинок я мала прибирати, використовуючи хімічні засоби, від дії яких у мене появилась алергія та поліартрит. Я не мала жодної вільної хвилини. Їх син не спав уночі, і відповідно – я також, бо жила з ним в одній кімнаті. Пані прирівнювала мене до служниці та рабині, бо коли вона приходила в дім, то я мала одразу подавати хатнє взуття, чистити від шкірки яблуко та подавати їй, а також виконувати всі інші її забаганки. Мені заборонялося виходити на вулицю. В таких умовах я працювала півтора місяці. За цей час дуже схудла і була морально виснажена. Але сподівалася, що мені заплатять за важку роботу. Одного дня, коли полячка пішла в магазин і я залишилася з її сином вдома, він почав приділяти мені надмірну увагу і силоміць схопив та повалив мене на стіл. На щастя, мені вдалося вирватися. Помітивши відчинене вікно, я вистрибнула з нього. Було не дуже високо, але я впала й сильно вдарилася. Це побачили сусіди. Вони допомогли мені підвестися та завели в дім. У цей момент повернулася пані. Наказавши зібрати мої речі, вона кинула в мене паспорт та вигнала на вулицю. Думаю, що це все у них було сплановано, щоб не розрахуватися зі мною.
Лише читаючи ці історії, можемо побачити, яких помилок припустились ці жінки. Кожен, хто потрапляє за кордон, повинен знати, що власний паспорт – це гарантія свободи в тій країні, куди він поїхав. Без документів важко довести, хто ти є, неможливо повернутись додому. Це дуже добре розуміють шахраї-роботодавці.
Хто потрапив у трудове рабство, часто або втікає, або звертається до поліції. Дуже важко відновити документи через консульські установи, а ще довший процес повернення цих людей додому.
Тому нікому, окрім працівників прикордонної служби, не можна віддавати свій паспорт. Повинен бути трудовий договір. Українці часто використовують можливість виїхати за кордон завдяки безвізу, однак це не дає їм права легально працювати. Щоб уникнути труднощів з документами, люди готові жертвувати власною безпекою. Біометричний паспорт не дозволяє українцям легально працювати. Отож часто нелегальних працівників депортують.
Трудові договори мають бути написані українською мовою, а не мовою іншої країни, яку ви не знаєте. Іноземці дивляться на українців, як на дешеву робочу силу, яка перебуває в уразливому стані, використовують їх, а потім, як непотріб, викидають. Часто ламає й калічить життя жінок порноіндустрія.
Щоб не потрапити в залежність, жінкам та дівчатам потрібно знати, куди вони їдуть, хто їхні роботодавці, які трудові відносини передбачені фірмою, яка їх наймає. Все має бути чітко і прозоро написано в договорі. Найближча родина повинна знати, куди їде їхня мама чи дочка, має знати додаткові телефони та адресу проживання. Можна домовитись з рідними про кодове слово чи жест, якщо хтось потрапив у небезпеку і потребує допомоги.
Їдучи працювати за кордон, необхідно зробити ксерокопію всіх документів, завірити їх нотаріально, взяти з собою і дуже надійно заховати.
Прикарпатці, які постраждали від торгівлі людьми, можуть звернутись до БО «Карітас Івано-Франківськ»: (095) 024 62 16, (0342) 77 99 89, на національну «гарячу лінію» з протидії торгівлі людьми та консультування мігрантів: 0 800 505 501. Безкоштовно зі стаціонарних телефонів – за номером 527.
Найкращим рішенням буде звернутися до правоохоронних органів тієї країни, в якій перебуваєте, або до посольства України, якщо ви потрапили в ситуацію торгівлі людьми. В Івано-Франківській області можна звернутися до Департаменту соціальної політики обласної державної адміністрації (вул. Л. Курбаса, 2, тел. 0342 75-24-67) або управлінь соціального захисту районних державних адміністрацій відповідно до територіальної приналежності. В Івано-Франківську рекомендуємо звертатися до Департаменту молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради (вул. Грушевського, 21, тел. 0342 53-40-79).
Дбайте про себе, бо ваше життя є безцінним! Ніхто не має права посягнути на нього!
Дана публікація є можливою за підтримки Канадського фонду місцевих ініціатив (Canada fund for Local Initiatives) в рамках реалізації Департаментом молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради проєкту «Інформаційна кампанія «Протидія торгівлі жінками та дівчатами» (Informational campaign «Combating trafficking in women and girls»). #CanadaFundUA.
Юлія БОЄЧКО.
