Велика віра та постійні молитви допомогли Надії Васьків пробачити свою безпутну матір і навернутися до християнського життя.
Мама жінки, Олександра,працювала лаборанткою в інституті, виховувалася в дитбудинку, була затятою комсомолкою, а згодом – комуністкою. Доньку народила від одруженого секретаря міськкому комсомолу. Той і чути не хотів про позашлюбну дитину, пропонував подружці позбутися маляти. Проте Олександра мріяла, що її комсомольський принц залишить родину і буде з нею жити. Та чуда не трапилося. Жінка зосталася матір’ю-одиначкою. Щоправда її горе-батько злякався, аби Олександра не шантажувала його дитиною, тому допоміг колишній коханій закінчити аспірантуру, захистити дисертацію.
… Займатися вихованням доньки Надії новоспечена мати не хотіла. На щастя, вона знайшла для дитини добру няньку — бабцю Анеля, самотню, дуже акуратну жінку. Пізніше Надя дізналася, що її нянька походила зі шляхетського польського роду, її родину вивезли й замучили в Сибіру. А вона врятувалася, бо її малою віддали далеким родичам у село. Заміж Анеля не вийшла, і всю свою нерозтрачену материнську любов віддавала малій вихованці. Олександра дуже раділа. Ще б пак, нянька за невеличку платню годувала її доньку, шила чудові сукні, навчала музики та французької мови. А ще поважна жінка таємно навчала вихованку релігії, розповідала про Христа, Його життя та смерть, читала польською мовою про святих, привчала до щоденних молитов. Коли Надя пішла до школи, то їй було важко збагнути, чому в школі кажуть, що Бога нема, а нянька мовить, що Бог — найдобріший і наймилосердніший. А не вірити бібці Анелі дівчинка не могла.
Одного разу Надя сказала мамі, що вона дуже би хотіла, аби та хоч трішки була схожа на… Діву Марію. Олександра знавісніла і вперше в житті вдарила доньку в обличчя так, що дівчинка опинилася в іншому кутку кімнати. З носа потекла кров. «Не смій більше говорити таке! — кричала горе-мати. — Хто тобі сказав про якусь діву чи про Бога? Я розберуся, я їм покажу, як заманювати піонерку до своїх павучих тенет!».
Від страху й несподіваного удару дівчинка не могла промовити ані слова. Та їй вистачило сили, розуму й хитрості не зізнатися. «Я так… на вулиці почула, від якоїсь бабусі», — збрехала мамі.
Після цього жінка кілька днів не розмовляла з донькою і навіть не годувала її. Зате нянька просила, аби Надя не перечила мамі. «Вона – нещасна, нічого не знає і не розуміє. Я молитимуся за неї і за тебе», — казала тихо.
Після закінчення школи Надя, як і її мама, вирішила стати фізиком. Дівчина легко вступила на фізико-математичний факультет. Із мамою в неї були напружені стосунки, адже Олександра попри численні спроби створити родину і надалі залишилася самотньою, почала курити, стала мовчазною та замкнутою. А доньку, здається, взагалі перестала помічати.
Коли Надія була на третьому курсі, померла бабця Анеля. Жінка відійшла тихо й самотньо, як і жила. Про смерть дорогої людини мати доньці нічого не сказала. І цей вчинок ще більше поглибив провалля між рідними.
Додому після закінчення інституту Надія повертатися не хотіла. Працювати в школі також не бажала. Із кількома інститутськими знайомими вирішила «зайнятися бізнесом». «Ми їздили в одеський порт, де вночі нам вивозили крадений закордонний товар, переважно одяг та косметику. Усе це ми розвозили по ринках Львова та Хмельницького, — розповідає жінка. — У мене з’явилися гроші. Частину привозила матері. Вона дивилася на важко зароблені гривні з неприхованою огидою, обзивала спекулянткою, проте гроші брала… на цигарки».
Мати тихе сімейне щастя Надії, як і її матері, не судилося. Хлопець, з яким вона зустрічалася, покинув її… вагітною. Про це дівчина наважилася розповісти матері. Олександра, не виймаючи з рота цигарки, сказала байдуже: «Йди на аборт, і не затягуй. Була би колись мудрішою, то не мучилася б зараз із тобою».
«Я не бажала її слухати, а хотіла народити та жити з дитиною. Але це виявилося непросто, — продовжує жінка. — Вагітність була важкою, зароблені гроші швидко закінчилася. Ще й син народився семимісячним, кволим та хворим». Лікарі сказали, що дитину треба везти до Києва, аби в столичній клініці боротися за її життя. Може би так воно й сталося, якби не трагічна випадковість: хтось із лікарів чи медсестер реанімації для новонароджених випадково відключив кисень синові Надії. Дитини за кілька секунд не стало.
«Страшно подумати й сказати, але мені на той час стало… добре. У мене більше не було проблеми, — зізнається жінка. — Я навіть не з’ясовувала, хто і чому так зробив, а мовчки забрала тіло і дала чужим людям поховати». Лише через кілька днів Надія чи не щохвилини поверталася у той день, коли не стало хлопчика, мріяла, як би вона жила, коли б біля неї був малюк, як би годувала його, як би сповивала, возила у візочку і прикладала до грудей. Мати жінки уперто мовчала, курила та кашляла.
«Посеред ночі мені захотілося вийти. Куди? Абикуди! Навіщо? Сама не знала. Раптом почула слабкий голос матері: «Не йди, бо мені дуже зле. Я, напевно, помру, не хочу бути сама». Я сказала тоді, що вона все життя сама і ніколи не хотіла мене помічати, тож нехай і… помирає сама. І пішла», — розповідає тихо пані Надія.
Повернулася на світанку. Мати вже не дихала…
Після похорону Надія вийшла з квартири і навмання пішла… до церкви. Там якраз була вечірня відправа. Сіла на лавку, а далі… отямилася у якійсь кімнаті. Над нею схилилася старша жінка, яка ззовні була схожа на її колишню няньку Анелю. Добра пані назвалася Софією, сказала, що вона — матір отця Івана, який служить у цьому храмі. Далі розповіла, що Надія у церкві втратила свідомість, і їй довелося викликати швидку. Лікарі сказали, що у жінки нервове виснаження. Згодом Надія довірилася пані Софії та розповіла про свої біди.
Мати священника уважно вислухала та сказала: «Непросте у вас життя, єдина світла людина для вас — нянька Анеля. Я переконана, що вона молиться за вас, і за її молитвами ви сюди прийшли. Моліться за своїх батьків, бо вони багато нагрішили, моліться за сина, який помер нехрещеним, за себе та своє життя моліться, просіть у Бога прощення».
Так Надія почала щодня приходити до церкви, допомагала пані Софії прибирати в храмі. Коли згадувала няньку Анелю, зривалася на плач. Через це перестала відвідувати храм. Отець Іван, який давно познайомився зі згорьованою жінкою, запропонував висповідатися, відкрити Богові душу. Після першої в житті Сповіді та Святого Причастя жінка очікувала, що їй стане легше. Та стало лише тяжче. Але пані Софія та отець Іван підтримували її. Згодом жінка продала міську квартиру, де їй все нагадувало про біди, купила невеличку хату в приміському селі, почала працювати в церковній крамниці.
Нині жінка — учасниця спільноти «Матері в молитві». Вона живе самотньо, дуже багато молиться за батьків, сина і няньку Анелю. «Для мене, Надії, Бог дав нове життя і надію. Напередодні Нового року та Різдва я хочу сказати людям про те, що треба довіряти та у всьому покладатися на Бога, бо Він є Світлом для світу, виведе з мороку і змінить життя, як змінив моє», — каже з усмішкою жінка на прощання.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
