(Щаслива різдвяна історія)
«Дядьку-воїне, якщо ти читаєш цього листа, і в тебе немає родини, то на тебе чекає найкращий у світі син і найвірніша дружина — моя мама».
Такого листа захисник України Сергій Сушко отримав у 2016-у році. Тоді тривали жорстокі бої біля Красногорівки на Сході України. Від цих кількох рядків змінилася доля чоловіка.
«Мені та сотням побратимів, які воювали на Сході, було не до сентиментів. Але цей лист та малюнок кольоровими олівцями, на якому було зображено п’ять териконів, над кожним з яких майоріло синьо-жовте знамено, чимось мене вразив, — розповідає нині щасливий чоловік та батько. — Чим? Я тоді не знав. Можливо, просто бракувало спілкування і дружнього чи домашнього тепла».
Справжніх друзів чоловік не мав, а родина… У Сергія вона була й не була, бо він і двоє молодших братів виховувалися в інтернаті. Хоча батьки у хлопчиків були. Вони також жили та виховувалися в інтернатах, працювали на будівництві, і, що дуже дивно, не пиячили. Однак дбати про дітей не хотіли. Синів – Сергія, Олександра й Миколу – також забирали додому лише на літо. Проте й тоді не дбали про дітей. Мама цілими днями курила або теревенила з сусідками, батько сидів у дворі, грав у карти й доміно. «Так ми і виросли, ніби й з батьками, ніби й сироти, — похнюпивши голову, продовжує Сергій. — Ну а про Бога, молитви, церкву ніхто й ніколи нам не казав».
В інтернаті, аби їх менше лупцювали, брати Сушки почали займатися боротьбою. У Сергія й Сашка все виходило. Миколка був кволим, зате добре співав. Після закінчення інтернату поступив у Житомирське музичне училище. На першому курсі познайомився зі старшою на 15 років єврейкою Римою, одружився та виїхав з нею в Ізраїль. Там живуть і досі. Другий брат Сергія Сашко вчитися не любив, спортсмена з нього також не вийшло. Заледве закінчив училище та, як і батьки, почав працювати на будівництві. Наразі живе в Білорусі. Життя в нього не склалося, двічі був одружений, має троє дітей. Між собою брати майже перестали спілкуватися, у кожного було своє життя. Сергій, який уперто займався спортом, поступив у фізкультурний коледж до Івано-Франківська. Там познайомився з Олегом, який також виховувався в інтернаті. Коли позбавлені прав батьки приятеля померли, Олегові залишилася захаращена хата у райцентрі. Отож Олег попросив друга допомогти відремонтувати оселю. Там Сергій познайомився з сусідкою Олега – Олею.
Вона була розлучена і мала 4-річну доньку. Жінка розповіла, що вийшла заміж у 18, згодом її благовірний знайшов іншу та виїхав за кордон. Також за кордоном були і батьки жінки. Молоді люди почали жити разом, але не одружувалися і церковного шлюбу тим паче не брали. Жили начебто непогано. Сергій закінчив навчання, влаштувався охоронцем. Та одного разу, коли повернувся зі зміни, то… застав цивільну дружину з іншим. Чоловік назавжди покинув зрадницю. А коли в Україні розпочалася Революція Гідності, то поїхав на Майдан, згодом — на Схід захищати Україну.
«Я став добровольцем не через великий патріотизм, — зізнається чоловік. — Просто хотів втекти від невдач, від непотрібності. Але я не втік від себе, а потрапив у самісіньке пекло». Згодом Сергій змінився, зрозумів, що він і тисячі його побратимів потрібні всім, хто спокійно живе, торгує, співає, малює, дітей народжує. І це не пафосні слова, це життя, це істина, яка відкрилася воїнові там, де дуже тонка межа між життям і смертю. А ще молодик уперше познайомився та подружився з капеланом, почув про Бога, Його милість, доброту і… охрестився. Щовечора чоловік молився, коротко, своїми словами та просив Господа зберегти йому та побратимам життя, обіцяв цілком змінитися, коли повернеться…
Восени волонтери привезли воякам дитячі листи. Сергій взяв до рук один та дізнався, що у Боярці на Київщині живе 12-річний Олексійко, який писав, що коли його лист прочитає воїн, який не має родини, то він готовий… стати йому сином, а його мама — вірною дружиною. Чоловік захотів відповісти малому і згодом думав просто навідати його, але… почався бій. Сергія поранили. Кілька місяців лікування у шпиталі, радість від одужання і… велике розчарування: захисник України не мав куди піти. Додому, до байдужих батьків їхати не хотів, родини не мав… Отож чоловік попрямував до церкви, сподіваючись, що там знайде відповідь на запитання: куди йому прямувати і як жити далі.
Надворі був січень 2017-го. До Різдва залишалося кілька днів. В одному з київських храмів на колінах довго стояв вояк. «Боже, дякую за те, що живий, але я не знаю, куди мені подітися. Прошу: допоможи мені, Боже-Отче, у переддень народження Сина Твого. Пресвята Богородице, стань мені мамою, бо з моєю, Ти знаєш, не склалося», — щиро і по-простому розмовляв з Господом Сергій.
Ураз у голові чоловіка промайнула думка: поїхати в Боярку, до хлопчика, який написав щирого листа, що був з чоловіком і в бою, і в шпиталі. У листі якраз була зворотна адреса. Та вже у маршрутці на Боярку Сергій занепокоївся, не знав, що сказати підлітку. Але відступати він не звик.
…Двері у потрібну квартиру відчинила маленька, тендітна красуня. Чоловік подумав, що це старша сестра Олексія. Але, як з’ясувалося, це була його мати Тамара. Жінка поглянула на незнайомця з недовірою, але воїн показав листа і розповів, що хоче познайомитися з тим, хто підтримував його у важкий час. Щоправда про прохання малого стати йому татом не сказав нічого.
Тамара запросила гостя у квартиру, почала розповідати про себе й сина. Сергій дізнався, що Олексій давно займається бігом і зараз на тренуванні. Незабаром прийшов і сам «друг». «Мамо, я казав, що знайду нам тата, і, як справжній чоловік — обіцянку виконав!», — за кілька хвилин після знайомства впевнено сказав Олексій. Сергій знітився, бо довелося розказати про те, що хлопець писав, що шукає батька.
«Олексійкові було лише 5, коли загинув його батько, — тихо розповіла про родинну трагедію Тамара. – Він був водієм на будівництві. Перед його вантажівкою вибігла дитина, і він скерував машину вбік. Багатотонна машина з піском перекинулася на нього, а дівчинка… лише злякалася. Тоді мені жити не хотілося, лише віра в Бога та син тримають мене на світі. Я дякую вам, що приїхали, дякую, що лист прочитали, дякую за те, що захищали нас від ворога на Сході України. Але я не знаю, що казати, бо дивно все це, дуже дивно».
Сергій залишився у юного друга погостювати на Різдво, вони разом їздили до Києва, ходили до церкви. Мама хлопчика трималася осторонь… Через кілька днів Сергій повернувся до батьків, але знав, що у Боярці у нього вже є дім, родина, рідний не по крові, а по душі син. Відтоді Сергій щотижня їздив до Тамари з Олексієм, багато розмовляв і гуляв з хлопчиком. Його мати не перечила цій дружбі.
Незабаром «дядько-воїн» і Тамара побралися, у них народилася донька Настя. Олексій став відповідальним старшим братом. Хлопчик мріє стати військовим, але в мирній Україні. Про це, а ще про щастя та здоров’я мами, тата й сестри він буде молитися цьогоріч на Різдво.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
