Усім відомо, що в УГКЦ активно діє молитовний онлайн-проєкт «Вервиця єднає». Ініціатива відбувається з благословення Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава.
Часопис «Нова Зоря» висвітлював цю подію в день річниці проєкту. Коли публікація з’явилась у соціальних мережах, тоді кілька мирян повідомили, що моляться від самого початку і жодного разу не перервали молитви.
Однією з таких сімей, які вподобали цю молитовну практику, є родина Дзем’юків із с. Татарів Надвірнянського району. Вже рік і три місяці пан Михайло та пані Ольга щовечора о 20. 00 беруть у руки вервички, сідають перед великим екраном телевізора, який підключений до інтернету, і спільно моляться.
Про свій досвід вони радо діляться з нашими читачами.
Михайло Дзем’юк:
– Моє дитинство припало на період радянської влади. Церква в Татарові була зачинена на 25 років – з 60-их років аж до «горбачовської перебудови». З нашої святині хотіли зробити музей атеїзму, але люди заховали ключі від церкви. В ті важкі часи в Татарові розвалили костел. По багатьох селах руйнували каплиці та зносили придорожні хрести. Коли я був малим, то бабуся навчила мене молитись. Відтоді я постійно розмовляю з Богом.
Незважаючи на працю чи втому, думаю, що нічого не є перешкодою для молитви. Потрібне тільки бажання. Молитва завжди дає плоди, якщо в людини є міцна віра. Мені важко зрозуміти тих, хто цієї віри не має.
Як тільки в нашій Церкві започаткували молитву «Вервиця єднає», я відразу почав її молитися. Колись товариш подарував мені вервичку, та я нею рідко користувався. Тепер молюсь на ній щодня. Люблю дивитись на оздоблення храмів і каплиць в Україні та за кордоном. Цікаво слухати, як моляться діти та семінаристи. Кілька разів були трансляції з наших Карпат та Закарпаття, дуже багато звучало молитви із храмів Львівщини та Прикарпаття, менше – зі Сходу та Півдня України. Я був вражений, коли молились українці в Австралії, США, Бразилії. Ніколи не чув молитви з Африки та Росії. Моє головне намірення під час молитви – за нашу Україну. Зараз особливо напружений період, тому хочу, щоб на землі був спокій та мир.
Ольга Дзем’юк:
– Я народилась у с. Глинки Надвірнянського району. Мій тато 30 років був паламарем у храмі.Саме він у дитинстві прищепив менілюбов до віри. Бог поблагословив його довгим віком, прожив 92 роки.
Молячись вервицю через онлайн-трансляцію, я дякую Богові за сім’ю, дітей, онуків, прошу прощення за всі гріхи. Молюся, щоб в Україні та в світі зникла ця пагубна хвороба – коронавірус. Щонеділі та в свята ми відвідуємо наш місцевий храм св. Дмитрія, де служить о. Петро Попович. Також я люблю молитись Дев’ятниці до Богородиці та до св. Апостола Юди-Тадея.
***
У Татарові також мешкає родина Радченків. У їхньому домі понад 30 років моляться на вервиці.
Галина Радченко:
– Моя мама мала велику набожність до Богородиці. Цю любов вона передала й мені. Спочатку я молилась разом із своїми синочками, пізніше до нашої молитви приєднався чоловік і донечка. Маємо вдома образ, на якому Богородиця тримає вервицю. Це чоловікова бабуся колись ішла пішки до Гошева і там її придбала. Для нас ця іконка є цінною реліквією. Вважаю, що вервиця – найсильніша зброя проти сатани, вона розбиває кайдани гріха. Кажуть, що Небо потребує святих. Людина, яка постійно перебуває в молитві, найкраще готує свою душу до зустрічі з Богом. Знаю окремих молільників, які багато років молились вервицю і померли в ласці Божій. Наша родина також молиться разом з усіма о 20. 00 молитву «Вервиця єднає». В нашому селі багато таких сімей, що моляться саме цю молитву. Сімей в Україні багато, тож молитва не перерветься.
Юлія БОЄЧКО.
Примітка:
Метою проєкту «Вервиця єднає» є молитва за нашу Церкву, за мир у світі та настання миру в Україні. За перший рік відбулося близько 330 трансляцій. До молитви збираються від 13 до 14 тисяч вірних. Найбільш чисельною стала молитва у відпустовому місці «Страдч», до якої наживо приєдналися 26 тис. користувачів. Перед телефоном чи ноутбуком моляться цілими сім’ями, родинами та навіть молитовними спільнотами.
