Уже 12 років Олеся Пасічняк працює в Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Виконує різнопланові ролі: і драматичні, і комедійні, є авторкою власних пісень та співачкою, а п’ять років тому отримала звання «Заслужена артистка України».
Розмовляємо з п. Олесею у редакції газети «Нова Зоря».
– Олесю, звідки походить Ваш родовід і чи були у Вас талановиті предки?
– Моя родина і по батьковій, і по маминій лінії походить із Надвірнянщини. Українська пісня ніколи не виходила з нашої хати. Мій дідусь по мамі, Дмитро Іванишак, ще навчаючись у школі, зробив саморобні цимбали. Під час уроків линула музика, і це дратувало вчителів. Ми з цього завжди сміємося. Прапрадід, також по цій лінії, Данило Римарук був виселений у Сибір, сидів в одній камері із Йосифом Сліпим. Коли повернувся додому, то був першим писарем у с. Добротів. Мав «Колядничку», куди записував давні колядки. Ми бережемо цей рукопис, як велику цінність.
Родина по батьковій лінії походить із с. Фитьків. Татові дворюрідні сестри Ольга та Оксана Бакоти співають у творчому гурті «Перевесло». Мій батько Василь Бакота – музикант, мав колись свою студію документального кіно у Надвірній. Бабуся Марія грала на скрипці. У комуністичні часи церкву в селі хотіли закрити, але бабуся її відстояла. Вона запропонувала зробити з неї дім трауру, де би хоронили приїжджих працівників (вчителів, лікарів), які винаймали квартири у Фитькові. Бабусю призначили директором цього дому, їй вручили ключі. Всередині все закрили чорною тканиною. Нікого, зрозуміло, там не хоронили, але люди таємно приходили і молилися.
Господь віддячив нашій родині: бабуся тяжко захворіла, мала онкохворобу останньої стадії, але, дякуючи Богові, прожила ще 28 (!) років. Її слова стали нашим дороговказом: «Відстоїте Бога, будете за плечима у Нього». Мої предки були патріотами і хорошими людьми, я пишаюся ними, бо я – українка. Мрію вивчити свій родовід, написати книгу.
– Як у Вас виникла думка стати актрисою? Якими були перші кроки в мистецтві?
– Насправді актрисою мріяла стати моя старша на шість років сестра Іванна Доля. Вона з дитинства мала вроджений педагогічний хист, змалку писала вірші. У школі ми з сестрою завжди були на сцені. Але тато був категорично проти, щоб Іванка стала актрисою, бо вважав цю професію легковажною. А коли мені потрібно було вступати у вуз, я вже знала наперед, куди точно не можна. Тому вирішила піти на вокал.
А ще перед тим вчителька української мови і літератури Ганна Казюк мені постійно говорила: «Олесю, ти – майбутнє України! Ти маєш стати актрисою!». Я сміялась і казала: «Ні, не хочу!». Але режисер моєї долі – Господь Бог – все вирішив інакше. Моя бабуся Марія сама поїхала в Івано-Франківськ, знайшла Інститут мистецтв, який діяв другий рік, і сказала, що мені би дуже пасував цей вуз.
– Всі вирішили, що я маю бути естрадною вокалісткою. А декан Анатолій Грицан запропонував мені піти на театральний факультет усього на рік, а тоді перевестися на естрадний вокал. Тоді у нас з мамою з’явилась проблема, як усе пояснити татові. Але він сприйняв усе спокійно, бо це була пропозиція декана. Перший рік я не розуміла, що роблю в Інституті мистецтв. А наприкінці курсу викладач Ростислав Держипільський поставив ультиматум: або я здаю «етюд» і залишаюся, або йду, бо таке ставлення до професії (переводжуся – не переводжуся) не могло бути. Отож, на вокал я переводжуся по сьогоднішній день і ще не перевелася. Але в акторському мистецтві я дуже часто використовую свої вокальні дані. Сестра Іванка неодноразово мені казала: «То тато мені не дозволив стати актрисою, а ти стала!». Але вона пише пісні, вірші. Я до них підбираю (створюю) музику. Разом їх виконуємо, працюємо в творчому тандемі.
Пригадую, як під час перших розстрілів на Майдані ми з сестрою якраз гостювали у батьків, дивились на зорі над горами. Я тоді сказала: «Іванко, пиши слова. Мені хтось нашіптує музику». Так ми створили пісню про Майдан під назвою «Зорі». Щороку в ці трагічні дні ми її виконуємо.
– У Вас великий досвід в театральній сфері, але вдосконаленню немає меж. Чого вчить театр, і що Ви йому віддаєте?
– Ми повинні йти в ногу з часом. Актор – як губка або пластилін, бо має помічати все (різні ситуації, різних людей, харизми, вади ). Я віддаю театру всю себе, а зі мною – вся моя родина. На всі свята та у вихідні я працюю. Я живу з розумінням, що театр не має статі, тут усі – солдати. Театр був до нашого покоління, буде і після нас. Ми дбали про тренд, про рівень, не мали високих гонорарів, коли починали. Я розумію молодь, яка прийшла зараз, яким створені комфортні умови, але наше покоління йшло за ідею. Бог допоміг, що є статус Національного, є хороші відгуки, це тішить.
– Назвіть Ваші провідні ролі в різних виставах. Як це вивчити напам’ять і не забути текст, який треба проживати на сцені упродовж кількох годин?
– Кожен актор має свою методику вивчення тексту. Я запам’ятовую його ногами. Чітко знаю свою дію, свого персонажа, тому слова запам’ятовую автоматично. Я – не технічна акторка, а дуже емоційна, все пропускаю через себе. Текст автоматично відкладається в голові. Є багато вистав, які зараз уже не йдуть, де я грала головні ролі. А ті, що в даний час можна побачити, де я граю, це: «Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки», «Гуцулка Ксеня», «Гуцульське вісілє», «Коляда та плєс», «Пристрасті Тіля», «Три сестри», «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Слава героям», «Натусь», «Заробітчанки», «Енеїда» тощо.
Я – ровесниця Чорнобиля, а свій ювілей минулого року зустріла в місті над Прип’яттю, де ми ставили виставу Марії Матіос «Нація». Також із виставами ми були у Сєвєродонецьку та в зоні АТО-ООС. А до дня Незалежності України грали виставу на горі Піп Іван.
– Чи були смішні випадки, коли забувалися слова або хтось робив не те, що повинен?
– Цих казусів буває доволі багато. Глядач може також це помітити, бо вони бувають яскраво виражені. Буває так, що раптом вилітають з голови усі слова, перед очима ніби білий аркуш паперу. Це триває мить, а актору здається, що – вічність. З’являється страх, що далі казати, що робити. Це як стопкадр. У мене був казус на фіналі «Солодкої Дарусі», де всі плачуть. Наша освітлювачка мала дочекатись моєї репліки і увімкнути світло. Було темно. Я ще не доспівала. Світла не було. Я мала сісти на лавку. Сіла на край, бо не побачила її. І в той момент, коли включилося світло, я падаю з лавки у всіх на очах. Всі й далі плачуть, а актори ледве стримують сміх, бо сміятись не можна.
– Про що співаєте у своїх піснях?
– Про все: любов і розлуку, патріотизм, виконую духовні твори. Вважаю, що пісні – модні, якщо вони українські. Працюю над тим, щоб у моєму репертуарі з’явилась християнська пісня про Бога. Моя сестра написала пісню «Згоріла церквиця». Її виконує о. Вітольд Левицький. Кожна моя роль, як моя дитина, бо співає душа.
Буває, що побут з’їдає творчість і душа зачиняється на колодку. Це коли віддаєш енергію, а не маєш віддачі, або розчаровуєшся. Це не депресія, це стан, коли береш паузу. Я не вважаю себе композитором, хоча співпрацюю з багатьма композиторами.
– Розкажіть про свою сім’ю. Які ролі виконуєте вдома? Чи маєте послідовників своєї творчості?
– З чоловіком ми разом уже 17 років, маємо 16-річного сина Дениса та дворічну донечку Квітославу. Вдома виконую роль жінки та мами. Свої яскраво виражені персонажі завжди залишаю на сцені. Вдома нікого не хвилює, що я – актриса.
А ще мене запитують, чому я не відкриваю своєї вокальної чи акторської школи. Я відповідаю, що не зможу калічити дітей, якщо в мене не вийде. Я захочу реалізації. Я віддаюся сповна. Мій син має акторські здібності, але бажання не виявляє, каже, що йому потрібна серйозна професія. Донечка має добрий слух, виправляє мене, коли я не так співаю пісні з мультфільмів.
Про чоловіка я кажу, що за всі роки він дотичний до моєї професії. Коли дивиться виставу, то є театральним критиком. Такого нема, що він вважає мою гру на сцені найкращою. Завжди каже, що в моїй грі йому сподобалось, а що – ні.
Розмовляла Юлія БОЄЧКО.
