Відразу ж скажу, що на ці роздуми мене надихнула стаття Квінна Харгітая для BBC Travel від 3 червня 2018 р. В ній він описує свою мандрівку до Катедрального собору Валенсії, де за переданнями зберігається автентична чаша, саме з якої Ісус пригубив вино під час Тайної Вечері. Хоча за звання легендарної християнської реліквії змагаються сотні претендентів, на його думку, очолює список лише один з них.
Утім, чи справді Грааль – це саме те, що ми шукаємо вже стільки століть?
Святий Грааль – це чаша, з якої Ісус Христос і Його учні причащалися під час Таємної вечері. Це – одна з найбажаніших цілей будь-якого археолога, дослідника, а й просто цікавої людини. «Таємнича реліквія, що існує на межі фантазії та реальності, є одним з найбільш жаданих скарбів людства. Згадками про неї рясніє вся християнська культура від середньовічного епосу про короля Артура та його лицарів до пригод Індіани Джонса», – пише п. Квінн.
В тім мене, як богослова, спонукали на ці роздуми не стільки географічне розташування цієї чаші, стільки те, що насправді, на виключно мою думку, цінність Граалю полягає в зовсім іншому. Так, поза всяким сумнівом, автентичні історичні речі завжди були та залишаються живими та промовистими свідками тих чи інших фактів, але мої пошуки цієї реліквії закінчилися у цю неділю, коли ми святкували свято Торжественного поклоніння пречистим Тайнам Тіла і Крови Господа нашого Ісуса Христа.
Чаша, яка дає життя
За легендою, Святий Грааль наділений надзвичайними силами. Одна з них – безсмертя. Те, чого всіляко прагнуло та продовжує прагнути людство. Те, чим володіла людина і що, після гріхопадіння, втратила, оскільки «заплата за гріх є смерть» (Рм. 6:23).
І ось наш Господь Ісус Христос в одній із своїх бесід повчає, що Він – хліб живий, що з неба зійшов. «Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу» (Йо. 6:51). Це були революційні слова, які викликали у слухачів велике обурення, мовляв як отой може нам своє тіло дати їсти? (пор. Йо. 6:52) на що Господь не тільки не відповідає, але продовжує вести далі свою думку: «Якщо не споживатимете тіло Чоловічого Сина й не питимете його кров, не матимете життя в собі. Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6:53-54).
Далі, як нам відомо, під час своєї останньої вечері Він показав своїм учням як саме має відбуватися це таїнство. Христос звершує першу в історії Божественну Літургію, на якій, як ми писали вище, причащає своїх учнів хлібом і вином, кажучи: «Беріть, це моє тіло. Потім узяв чашу, воздав хвалу, дав їм, і пили з неї всі. Та й сказав їм: “Це моя кров Завіту, що проливається за багатьох”» (Мр. 14:22-24). На завершення же, він заповів їм це робити кожного разу «на його спомин» (пор. Лк. 22:19).
І апостоли, творячи його заповіт, пішли з проповіддю по цілому світі, а Господь допомагав їм та стверджував слово чудесами, які їх супроводили (пор. Мр. 16:20). Окрім своєї проповідь, апостоли також настановляли в кожному місці гідних чоловіків, які покликані були звершувати ламання хліба. Так з’являються єпископи, священики та, покликані їм на допомогу, диякони.
Отож, з усього вище сказаного, робимо висновок, що той самий Христос, який на Тайній вечері дав учням своє тіло та кров, той самий Христос і по сьогоднішній день перебуває під видами хліба і вина у Пресвятій Євхаристії. При служінні цього таїнства священнослужителі використовують різний церковний посуд і, зокрема, чашу, а тому кожна чаша, з якої ми причащаємось і є тим святим граалем, оскільки з неї ми отримуємо життя, як сказав вище сам Христос.
Чаша, яка дає надію
Поза всяким сумнівом, чеснота надії – одна з головних чеснот християнина. Проповідник Папського двору о. Раньєро Канаталамесса пише, що Церква зроджується із цього почуття. Один віруючий поет написав про богословську надію поему. Три богословські чесноти, – каже він, – це мовби три сестри: дві з них – великі, третя ж – ще маленька дівчинка. Крокують вони разом, тримаючись за руки, з дівчинкою-надією посередині, і дивлячись на них, може скластися враження, що великі ведуть малу сестричку, але насправді все навпаки: це дівчинка веде своїх двох старших сестер. Саме надія веде за собою віру і любов. Без надії усе просто зупинилося б[1].
Власне кожен, хто приступає до Пресвятої Євхаристії часто, не може приступати до неї з думкою, що, мовляв, я такий хороший і Бога заслужив. Ні. Євхаристія – це завжди жертва покори, жертва, яка почалась на Тайній вечері, перейшла Гетсиманію, двір Пилата, дорогу хресну і розп’яття – у дусі найбільшої смиренності. Саме тому, кожного разу, коли приймаємо Євхаристію, ми сповнюємося надією, бо ж ми грішні, і священик, який нам її подає – теж людина, але, власне, надія полягає в тому, що, хоч ми й згрішили, Господь нас робить гідними учасниками своєї трапези.
І ця надія спонукує у нас віру та любов, тим самим готуючи нас до Життя вічного, Життя справжнього.
Чаша, яка приносить радість
Особисто для мене у книзі пророка Ісаї є слова, які, говорячи сучасним лексиконом, «роблять мій день». Ось ці слова: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях» (Іс. 49:15-16). Ця фраза, на яку я колись випадково натрапив, фактично кожного ранку є перед очима у мене. Вона є черговим доказом того, що ми тут не випадково, що ніхто й ніколи не є самотнім.
Той же о. Канталамесса стверджує, що Бог є нашим Батьком, котрий любить нас по-материнськи. «Як утішає когось рідна мати, так я буду вас утішати» (Іс. 66:13). Власне у притчі про блудного сина Ісус в образі батька об’єднав ці риси Бога, що є водночас батьком і матір’ю. Це дуже гарно зобразив Рембрандт ван Рейн у картині «Повернення блудного сина». Якщо придивитися, бачимо, що батько зображений з двома різними руками: сильною чоловічою та ніжною жіночою.
Рембрандт. “Повернення блудного сина”
Можна ще дуже довго писати про Божу любов, оскільки Він – і є тією Любов’ю (пор. І Ів. 4:8), але чи не найбільшими доказом тієї любові є саме Пресвята Євхаристія, в якій Він назавжди забажав єднатися з людиною. І все це приносить відчуття радості, відчуття спокою. Можливо саме тому Христос обрав вино, як один із дарів Євхаристії, бо ж псалмоспівець каже: «Вино, що серце людське звеселяє» (Пс. 103:15).
Чаша, яка вирівнює справедливість
Це ще одна характеристика нашого «Святого Грааля», про яку хочу коротко роздумувати. Відомо, що людина за своєю природою властива до гордості. Ця гордість спонукає нас думати, що ми є кимось, можливо кращими, можливо мудрішими, можливо красивішими і т.д. І ось, що робить Христос – Він вже тут, на землі, показує нам, людям, що всі ми є рівними в Божих очах.
Це дуже гарно видно, коли приступаємо до Причастя на Літургії. Нас в храмі є досить багато. Всі ми є різні, з різними освітами, зовнішністю, характерами, врешті, – соціальними станами. АЛЕ всі ми причащаємось із однієї чаші! Всі ми причащаємось однаковими Тілом і Кров’ю нашого Спасителя. Немає різниці чи в мене золоті зуби, чи вставні – я приймаю того самого Христа, що й інша людна, котра стоїть поруч мене.
Це ми, люди, звикли ставити себе вище когось, але в святому храмі, Господь вирівнює цю несправедливість у притаманний йому спосіб любові.
Чаша, яка примирює та об’єднує
Колись мав нагоду прочитати таку історію. В одному селі були дві сусідки, які ну дуже часто сварилися. Сварилися так, як притаманно нашим «побожним» жіночкам. І кожної неділі вони стояли на самому переді храму, сповідалися та приступали до Євхаристії. Зрозуміло, що у сповідальниці як одна, так й інша поливали одна-одну брудом, звинувачуючи в усіх бідах світу. Врешті якось священик того не витримав і закликав їх обох на розмову.
– Скажіть, ви б змогли поцілувати вашу сусідку? – звернувся він до першої.
– Що? Очевидно, що ні! Вона… – скромно відповіла інша.
– Гаразд. Але як тоді так трапляється, що кожної неділі ви обоє приступаєте до Причастя, і кожної неділі ви обоє облизуєте святу ложечку?
Ось і ще одне чудо нашого «Святого Грааля». Як вже було сказано вище, Господь рівняє «горби і долини» людських сердець, об’єднує їх у святому храмі, як колись Ісус об’єднав за одним столом своїх учнів, стає доступним абсолютно для кожного. Але Господь вчить: «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5:23-24).
Пригадуєте, я вже казав про одну зі своїх улюблених цитат зі Святого Письма, так от, наше ім’я записане на Божій долоні. І всі ми звикли писати імена тих, за кого молимося на т.зв. «карточках». А знаєте ви яка далі їх доля, попри те, що священик буде їх читати на потрійній (сугубій) єктенії? За кожне записане вами ім’я священнослужитель, коли робить Проскомидію (приготовляє святі дари), приносить частицю. Їх він ставить на дискос і в результаті, всі вони, після освячення, кладуться до однієї чаші і ними ми причащаємось!
Чаша, яка творить чуда, змінює нас, робить святими
Станом на сьогодні, у Церкві налічується понад 130 євхаристійних чудес. Перемінення Гостії в шматок людського тіла, вина в людську кров, багаторічні євхаристійні пости, левітації та чудесні зцілення. Трапляються вони в хвилинах сумнівів реальної присутності Христа в Пресвятих Дарах, під час спроб профанації, але також як нагорода за віру і любов.
Першим євхаристійним чудом вважається перемінення Гостії і вина в шматок тіла і крові в монастирі в Ланчано в італійській провінції Кьєті в VIII столітті. У тамтешньому монастирі один зі священиків сумнівався щодо присутності Ісуса Христа під видом хліба і вина. Ті сумніви прийшли до нього також під час Святої Меси, яку звершував він сам особисто. Коли закінчував говорити слова переміни Гостія змінилася в шматок тіла, а вино в людську кров. Монах про це повідомив своїх співбратів. Звістка рознеслася також в околицях. Було зроблено спеціальний реліквіарій, в якому Тіло і Кров зберігаються до цього дня. Кров перемінилася в п’ять грудочок, але Тіло залишилося недоторканим. У 1970 році повністю досліджено чудесну Євхаристію. Дослідники встановили, що Тіло це фрагмент людського серця, без слідів консервації, і Кров має 4 групу.
Євхаристійне чудо в Ланчано
Більше про Євхаристійні чуда ви можете прочитати просто «загугливши». Не є моєю метою описувати про них тут. Але про це також слід пам’ятати, що траплялися вони на різних престолах, з різними людьми та в різних «святих граалях».
Особисто для мене, чудом є вже те, що кожного разу перед святим Причастям, священик мовить «Святе є святим!» Церква називає святими усіх нас, зібраних у святому храмі. «Святими» ще за життя! Очевидно, що всі ми є грішні, але у Святому Таїнстві Примирення Господь нам прощає досконало наші гріхи, бо ж прагне, щоб ми досконало і зі святістю могли Його примати у Пресвятій Євхаристії.
Можна ще дуже довго роздумувати над усіма аспектами Пресвятої Євхаристії, та й заледве ми зможемо до кінця усвідомити всю її суть. Зрештою, цього не вимагає від нас Господь. Єдине, що я старався донести цими роздумами, можливо, є те, що не чаша, не дискос, не кивот є святим, але Святим є Той, хто у них чи на них є. На кожній Літургії ми отримуємо Божу благодать приступити до Нього у Святих Таїнствах, щоби отримати всі ті ласки, про які читали вище і навіть більше.
Вочевидь, не варто вигадувати велосипед, мандрувати цілим світом у пошуках Святого Грааля чи іншої реліквії, теж стосується різного роду «об’явлень» Пресвятої Богородиці, які ми всі так любимо. Христос вже показав нам, де є його Святий Грааль, а він там, – у тихому та скромному храмі, до якого вірні приходять, як казав Папа Іван ХХІІІ, щоби «зачерпнути води живої».
Знайшов я Святий Грааль чи ні – питання до кожного. Моя відповідь – так! Адже справжнє диво Грааля, вочевидь, полягає не в його знахідці, а в тому, що він весь час був та залишається із нами, по наших храмах. Скарб – не чаша, а Той, хто є в ній, хто її освячує.
І я відчув радість, перебуваючи тієї неділі перед Святими Тайнами в часі Суплікації, від усвідомлення, що з кожним новим днем, Господь продовжує відкривати нам свою любов. Слава Тобі, Сину Божий, що живиш нас плоттю і кров’ю Своєю, співаємо Тобі: Алилуя!
[1] Ch. Peguy. Il portico del mistero della seconda virtu. Parigi: Gallimard, 1975. – С. 538 і далі.