У Центрі арттерапевтичної допомоги для внутрішньо переміщених осіб за допомогою ліплення з глини та малювання діти й підлітки, які постраждали від російської військової агресії, позбавляються страхів, стресів та заспокоюються.
Такі центри створені в багатьох містах України. В Івано-Франківську заняття відбуваються в обласній дитячій бібліотеці. Для роботи із постраждалими від війни об’єдналися досвідчені психологи з обласного центру Прикарпаття: Тетяна Зав’ялова, Людмила Маланій, Надія Паньків, Наталія Багацька, Галина Мельник, Уляна Бардуш-Радюк. «Ми створили Центр у перші дні повномасштабного ворожого вторгнення, — розповідає Тетяна Зав’лова, одна з ініціаторок створення новації. — Усі, хто долучився до створення Центру та працює в ньому, раніше працювали і зараз працюємо психологами в закладах середньої освіти, реабілітаційних центрах. А ще ми маємо кваліфікацію арттерапевтів».
Арттерапевтичні заняття відбуваються тричі на тиждень: у вівторок, середу та четвер з 11.00 до 14.30, тривають від 35 до 50 хвилин, залежно від віку дітей. За словами Людмили Маланій, спочатку діти чи підлітки відпрацьовують за спеціальною методикою дихання, роблять різні вправи, що допомагають «заземлити» дітей та витягнути їхні болі назовні. Під час виконання вправ задіяні пальці рук, що пов’язані з центрами головного мозку. Такі вправи допомагають унормувати організм і стабілізувати його. До речі, не всі одразу можуть нормалізувати дихання. Фахівці зазначають, якщо цього не зробити, то спокійно щось створювати далі не можна. З практики психологи розповідають, що є такі дітки, які не хочуть або не можуть створювати, їм треба… м’яти, рвати, словом щось руйнувати. Іноді порвати можна кілька аркушів паперу, картону, коробок. І таке руйнування насправді… добре, бо воно допомагає вивільнити негатив, позбутися його.
Після вправ на стабілізацію дихання та відчуття тілесності учасники занять знайомляться з матеріалом, з якого будуть створювати арттерапевтичні речі. А далі вже починається сам процес створення. З дітками часто на заняттях є мами або батьки. Щоправда не всі дорослі йдуть щось творити зі своїми доньками й синами. Зазвичай вони, за словами психологів, активно долучаються десь на 3-4 занятті.
«Під час арттерапії ми використовуємо олівці, фломастери, фарби, фольгу, нитки, пластилін та глину»,— додає пані Зав’ялова. Як приклад арттерапевтичної роботи психологи розповідають, як діти робили равлика з ниток чи ліпили з пластиліну, а матері або батьки малювали для цього равлика будиночок. І дитина, наче той равлик, який має «будиночок», почувається захищеною, в безпеці. І ця безпека — від батьків. Також на заняттях з ниток робили велику рибу спокою.
А ще діти багато ліплять з глини. Наразі є спеціальний курс ліплення з глини, що складається із восьми занять. «Що чи кого ліплять діти?», — запитую психологів. Ті відповідають, що не так суттєво, що чи кого ліпити, важливо відчувати матеріал: м’який, живий, піддатливий, в який можна «зануритися» і вмістити тривоги чи мрії. Наприклад, днями діти ліпили з глини… піцу. Адже піца — це їжа, що асоціюється з друзями, якимись святковими подіями, спокійними мирними вихідними чи вечорами з батьками. Хтось, можливо, допомагав мамі приготувати цю смакоту. Отож піца стала символом затишку, повернення до мирного життя, якого діти зараз не мають, але хоча б так можуть самі або з допомогою батьків його… виліпити.
Разом із ровесниками, які приїхали на Прикарпаття через військову агресію на Сході, Півдні чи Півночі України, брати участь у таких заняттях можуть і місцеві діти. Адже вони теж переживають.
«Хоча у нас відносно спокійно,— мовить Людмила Маланій, — але війна торкнулася всіх. Так наші діти, попри те, що вже й нема карантину, далі навчаються онлайн, рідше зустрічаються з друзями, бо чимало дітей виїхали за кордон, до родичів у містечка чи села».
Також у багатьох родинах прийняли людей з територій, охоплених війною. І в сім’ях з’явилися нові люди, що теж є певним стресом. Не слід забувати, що діти й підлітки неабияк переживають за своїх рідних, які захищають нашу Україну. Вони сумують, бояться втратити. Іноді переживання в них такі глибокі, що дорослі навіть не можуть собі уявити.
Насамкінець психологи з Центру арттерапевтичної допомоги для внутрішньо переміщених осіб кажуть, що багатьом людям у цій страшній ситуації допомагає віра. Тисячі людей, які ніколи не задумувалися про Бога, віру, дуже рідко або взагалі не ходили до храмів, починають звертатися до Всевишнього. А ще через місцевих жителів, у яких вони знайшли прихисток, мешканці з інших областей починають цікавитися, чому люди часто ходять до храмів, чому і як моляться, що дає віра. А вона насправді дає опору в житті, додає сил, допомагає родинам і дітям.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
