Вихрещені караїми

0
133
Сестра служебниця Ольга Абрагамович

Як відомо, Україна визнала караїмів корінним народом Криму нарівні з кримськими татарами. Колись численна громада караїмів жила у Галичі та навколишніх селах. Галицькі караїми зникли, залишивши по собі вулицю з будинками, музей та зерет (цвинтар). Чи мали вони шанс вижити? Так, але їхня релігія не дозволяла змішуватися з представниками інших народів, а це призвело до виродження караїмів через кілька століть. Були випадки, коли караїми вихрещувалися і такі факти були не поодинокими. Про один із них розкажемо у цій статті.

Колись у селі Залуква коло Галича мешкала караїмська родина Абрагамовичів. З неї походив відомий поет Захарія Абрагамович, який тут помер, та дослідник історії караїмів Зигмунд Абрагамович, який тут народився. На початку ХХ століття кілька представників цієї родини прийняли хрещення. Про це йдеться в одному повідомленні того часу. «Одної неділі (було це у 1903 році. – І.Д.) приїхав Преосвященний Митрополит Кир Андрей Шептицький. Перед Службою Божою отець парох з процесією прийшов до них додому. Так в поході впровадили батька, двох синів і доньку до церкви. По боках ішла поліція для охорони перед жидами. Акту хрещення довершив сам Митрополит».

«Жидами» у згаданому документі названо саме караїмів. Цю спільноту одні вчені, зважаючи на мову, розглядають як окремий народ огузько-кипчацької підгрупи тюркської мовної групи. Інші, зважаючи на релігію, – як вірних особливої гілки юдаїзму або ж окремої авраамічної релігії – караїмізму.

Того дня хрестили караїмську родину: Мордехая Абрагамовича (1860 р.н.), його синів Захарія-Cімху та Мойсея, а також доньку Ребеку. Чоловік прийняв християнське ім’я Йосиф, сини – Адам та Ізидор, донька стала Ольгою. Дружина глави сімейства Сара-Самеляш (1862 р.н.), яка походила з роду Самуеловичів, та наймолодша донька Дебора-Доміцила не змінювали релігії.

Зауважимо, що всі четверо членів сім’ї Абрагамовичів вирішили стати християнами потай одне від одного. Ольга так описувала про своє рішення: «Як підросла, часто здибалася з нашими сестрами, котрі були в Крилосі, і дуже забажала вступити до чернечого Закону. Однак крилася з тою думкою і не відважилась нікому звіритися – боялася, щоб не було якої авантури. Але туга вихреститись і піти до Закону взяла верх, і тоді звірилася своєму старшому братові, котрого любила. Брат дуже втішився і сказав, що і він такої думки. До церкви все ходили, але так скрито, щоби родичі о тім не знали. Однак за якийсь час батько спостеріг у них обох цю зміну і запитав їх, що за причина, що так поступають? Тоді призналися батькові, що вони хотять вихреститися і піти до Закону. Батько тим дуже зрадів і сказав, що він вже давно о тім думає. Пішов, купив хрест і прибив на стіні в хаті».

Митрополит Андрей Шептицький після хрещення чотирьох галицьких караїмів заопікувався ними. Батько і двоє його синів пішли до монастиря студитів у Скнилові коло Львова, а донька – до сестер служебниць. Батько Йосиф там і помер. Ізидор, щоправда, згодом вийшов з монастиря, одружився і працював на залізниці у Новому Сончі (Польща). Адам прийняв у чернецтві ім’я Андрій, працював місіонером у Боснії та служив у монастирях Галичини. Священничі свячення у львівському монастирі студитів йому вділив Митрополит Андрей.

Після Другої світової війни Андрій Абрагамович служив на парафії у Флоринці на Лемківщині. Він став свідком трагічної депортації українців з рідних земель. Коли їх великими гуртами гнали на захід і північ, священник виходив до дороги та окроплював свяченою водою. Незабаром арештували і його. Звинуватили в підтримці УПА й відправили до «Українського підтабору» в таборі «Явожно». Тут знущалися з греко-католицьких священників: примушували співати релігійних пісень при туалеті або по-християнськи хоронити здохлого кота. Самого отця Андрія гнали до лазні, поливали струменем холодної води й вигукували: «Ми тебе навчимо, як кропити бандерівців!».

Його протримали за ґратами більше року. Там пережив інсульт, був частково паралізований. Після звільнення знайшов притулок у ченців альбертинів та францисканців. Отець-студит Андрій (Захарія-Адам) Абрагамович помер 17 березня 1959 р. у Перемишлі, де й похований.

Ользі Абрагамович на момент хрещення було 17 років. Черниці, з якими вона познайомилася у Крилосі, – сестри служебниці Пренепорочної Діви Марії. Це згромадження 1892 року заснував чернець-василіянин Єремія Ломницький за підтримки пароха села Жужель Кирила Селецького. Першою черницею стала харизматична Йосафата Гордашевська.

«Виховувати серце народу і служити народові там, де є найбільша потреба», – вважала сестра Йосафата. Служебниці взялися дбати про шпиталі та захоронки – аналоги дитячих садків. Цю працю підтримував митрополит Андрей Шептицький. Ще до закінчення Другої світової війни монахині опікувалися 90 дитячими дошкільними закладами.

Через рік після хрещення Ольга вступила до обраного згромадження у монастирі в Кристинополі (тепер – м. Червоноград). Наступного року отримала чернечий габіт і склала перші – тимчасові – чернечі обіти, а 28 серпня 1913 року – вічні обіти. Її верховною настоятелькою стала Йосафата Гордашевська.

Лонгина Абрагамович здійснювала служіння в різних місцях Галичини, зокрема була настоятелькою монаших домів у Микуличині та Делятині. Не раз вона – християнська черниця – чула у свій бік нагадування про «жидівське» походження… Ці закиди сестра сприймала спокійно.

Коли померла Сара Абрагамович, Лонгина поїхала до Галича на похорон матері. Тут дізналася, що її сестра Дебора також охрестилася. Вона прийняла ім’я Богдана, вийшла заміж за українця Степана Крису, народила двох синів. Перший із них Богдан був чотовим УПА і мав псевдо Муха, а другий – Володимир працював в окружному проводі ОУН під псевдом Гордієнко. Обидва брати загинула, борючись із радянськими окупантами.

Влітку 1944 року Галичину захопили червоні війська. Відступаючи, нацисти забрали для праці у військових шпиталях чотирьох черниць делятинського монастиря. Так Лонгина з сестрами потрапили до угорського міста Гайдудорог. Пізніше вдалося переїхати до містечка Марія-Повч, у якому був василіянський монастир і священники-монахи, які володіли українською. Згодом Лонгина опинилася у місті Модрій біля Братислави. Там і померла.

Похована поряд із римо-католицькими черницями урсулянками, які нею опікувалися. 1996 року тіло перенесли на цвинтар у Пряшеві (Словаччина). Її поклали у гробівці сестер Митрофани Михалецької і Філарети Федин – перших українських служебниць у цій околиці.

Ізидор Абрагамович після того, як покинув монастир, створив сім’ю. Його дружину звали Ольга. З нею мав синів Остапа та Володимира і дочку Казимиру. Дружиною Остапа стала Надія Гаврилко (народилася 25 грудня 1919 року у Станиславові), дочка громадського та військового діяча. Вони познайомилися під час навчання у Львівському медінституті. Їхні діти – Орест, Ярослав та Любомир – стали відомими лікарями. Володимир Абрагамович служив у дивізії СС «Галичина» і загинув під Бродами.

Ось такими є долі представників вихрещеної караїмської родини Абрагамовичів. Якщо б вони цього не зробили, ніхто і ніколи б не знав, що такі люди жили. Отож, у житті час від часу потрібно робити кардинальні кроки, щоб щось змінити або просто увійти в історію.

Підготував Іван ДРАБЧУК, співробітник Національного заповідника «Давній Галич».