Щоденні молитви на вервиці врятували Софію Крамарчук та її шкільну подругу Руфіну Ротар від загибелі на початку війни.
Софія навчалася в інтернаті з 9 до 11 класів. Туди дівчина «віддала» себе сама, бо вже несила було терпіти щоденні родинні сварки та бійки. Як би це дивно не було, але родина дівчини вважалася благополучною та… інтелігентною. Ще б пак, її батьки були вчителями. Мати викладала математику, а батько був «трудовиком», а ще – випивохою та гулякою. Ненька ледь не щодня бігала за ним до його «подружок» та силоміць тягнула додому. Дорогою він не пручався. Зате вдома лупцював маму. Не раз діставалося й Софії, яка змалечку втікала з дому, ночувала у сусідів та родичів. Згодом, коли підросла, почала просити маму, аби вона пішла від батька і вони жили лише удвох. Та неня за такі слова… лише лупцювала доньку й казала, що кохає Софіїного тата, і в них… нормальна сім’я.
Згодом дівчина дізналася, що винною в батькових пиятиках була… саме мама. Коли вона закохалася у майбутнього чоловіка, він уже мав кохану. Однак Марія вирішила по-своєму: підпоїла молодшого на п’ять років колегу, а вранці вони прокинулися разом. Згодом жінка завагітніла (якраз Софією), зробила все «за схемою»: «ощасливила» обранця новиною про майбутню дитину, сама «призначила» дату весілля, а щоби коханий не відмовився, пригрозила походом у райком. Батько Софії виріс у багатодітній родині, де, окрім нього, було ще семеро синів. Усі вони були шибайголовами, любителями алкоголю і жінок. Іван спочатку спробував мирно вирішити проблему та казав, що одружуватися не збирається, але дитині буде допомагати. Марія не погодилася. Так вони одружилися. Згодом народилася донька. Та чоловік так і не пробачив дружині, яка його безтямно кохала. Вона хотіла народити ще дітей, сподіваючись, що її чоловік покине гульки й горілку. На жаль, три вагітності жінки закінчилися викиднями.
Жити у такій «люблячій» родині Софії було нестерпно. Жінка досі не може згадати ЖОДНОГО нормального дня в родині. Добре їй було лише в бабусі з дідусем по матері, Ольги та Андрія. Вони були чесними, побожними людьми і не могли збагнути, як їхня єдина донька так могла вчинити. Онучку Софію старенькі дуже любили. Дідусь навіть таємно водив її на підпільні греко-католицькі Богослужіння. А бабуся навчила молитися на вервиці та казала, що постійні й щирі молитви врятують з найбільших проблем. На жаль, Бабця Оля та дідусь Андрій померли, коли Софії було лише 12. Дівчинка, пам’ятаючи їхні настанови, щодня молилася на вервиці, а коли церква вийшла з підпілля, майже щодня відвідувала храм. Проте, як здавалося Софії, її молитви не були почуті, бо вона просила, щоби мати з батьком більше не сварилися, аби тато не пиячив. Однак все у родині залишалося без змін…
…Одного разу Софія поїхала в сусідній райцентр, знайшла інтернат і чесно розповіла директору про ситуацію в родині та попросилася до них. Той, похитавши головою, сказав, що розуміє дівчинку, пообіцяв допомогти. Софія додала, що мріє закінчити 11 класів, вступити до Київського університету на економічний, потім влаштуватися в столичний міжнародний банк, і… Далі не мріяла, бо все треба робити по порядку та чітко. Щоправда в інтернаті дівчині було непереливки. Там навчалися знедолені діти з кількох областей. Більшість – з гірських сіл. Майже всіх лупцювали батьки і родичі, багато хто жив на вулиці, випивав, нюхав клей, а чимало дівчат жили з десятками чоловіків, здобуваючи таким чином собі та молодшим братам і сестрам шматок хліба. Серед них Софіїні проблеми зі сварками і пиятиками здавалися дрібницями.
Софію, як «домашню», дівчата з кімнати, де вона жила, почали примушувати прати білизну, носити з їдальні їжу, робити за них домашні завдання, бігати в магазин за цигарками. Дівчина вирішила дати їм відсіч, пручалася. Але її сильно били. Нападали вночі по троє-п’ятеро, накидали стареньку ковдру на голову, валили на землю і лупцювали щосили. Софія не кидалася в бійку, бо розуміла, що сили нерівні, але не здавалася й не корилася. А на запитання вихователів, що трапилося, мовчала. І можливо, її би ще довго лупцювали, якби за неї не заступилася Руфіна, дівчина з Буковина. Її батько – ром (циган), мати — молдаванка. У багатонаціональній Чернівеччині такі родини були майже у всіх містах і селах.
Сім’я Руфіни, як і Софіїна, була ззовні добропорядною. Батько Віорел заради дружини покинув свою галасливу ромську родину. Був скрипалем-віртуозом і грав по весіллях. Мати Ауріка працювала у сільській школі секретаркою. Проте, як і батьки Софії, рідні Руфіни часто чубилися, а тато — пиячив. У родині було четверо дітей і всі вони жили в різних інтернатах. З рідними Руфіна майже не спілкувалася. Нова подруга сказала Софії, що навчить її, як виживати в інтернаті. І через кілька місяців дівчину було не впізнати: вона хвацько билася і вже її ніхто не чіпав.
…Після інтернату дороги інтернатних подружок розійшлися. Софія вступила на омріяний економічний, але не в Київ, а в Тернопіль. Куди вступила Руфіна, Софія не знала, бо подруга якось різко обірвала з нею зв’язки, не переписувалася і не телефонувала нікому з однокласників. Згодом на одній із зустрічей колишніх випускників Софії сказали, що Руфіна живе в Румунії, у неї четверо дітей і чоловік-п’яниця. Перевіряти цю інформацію Софія не хотіла, бо добряче образилася на Руфіну. У Софії також життя не склалося: родини не мала, з батьками не жила. Мешкала у хаті дідуся й бабусі, працювала продавчинею, хоча мала диплом економіста. Та знайти роботу без хабаря не вдавалося. На щастя, жінка продовжувала щодень молитися на вервиці, але вже за звичкою, бо віру в Божу допомогу втратила.
…Так минали роки. За кілька тижнів перед початком війни росії проти України Софії приснився дивний сон, наче йде вона подвір’ям інтернату. А там замість старого саду — цвинтар. Серед могил вона побачила два пам’ятники: свій та Руфінин, на могильних плитах – їхні фото, під ними написані дати народження і сьогоднішнє число — дати смерті. Раптом Хтось, сильний та владний, сказав згори: «Ти мало вірила, але все ж молилася, рятуй себе, рятуй Руфіну, а я вам допоможу». Софія вирішила віднайти подругу, зателефонувала у староство села, де колись мешкала Руфіна, та одразу дізналася, що живе вона не в Румунії, а в місті Буча на Київщині, і в неї не четверо дітей, а дві донечки. Сказали також, що Руфіна вдома і чоловік її ніколи не був випивохою, а добрим будівельником. Кілька років тому він зірвався з даху та загинув. Ще у старостві Софії дали номер телефону Руфіни.
Софія одразу їй зателефонувала. Та неабияк здивувалася і зраділа, що колишня подруга про неї згадала. Аби не бентежити Руфіну, Софія нічого не розповіла їй про сон, а запропонувала зустрітися у Чернівцях. Було багато розмов, сліз, вибачень і запевнення, що більше подруги не будуть «губитися». Жінки відтоді щодня багато розмовляли, а Софія ще й постійно молилася за Руфіну та її доньок на вервиці. Під час однієї з розмов жінки вирішили змінити життя та поїхати на заробітки до Чехії. Опинилися в Остраві, колись промисловому, а тепер туристичному місті, що на кордоні з Польщею. Влаштувалися прибиральницями у невеличких продуктових крамницях. А через кілька днів… почалася війна. Бучу, де жила Руфіна, розбомбили, людей жорстоко вбивали.
Руфіна була вражена, постійно плакала та пригортала доньок. А Софія лише тоді розповіла подрузі про сон та молитви на вервиці. Зараз вони з Руфіною щодня моляться та дякують Богові за такий непростий шлях до безпеки, до життя. Жінки багато працюють, кілька разів на день моляться на вервиці за себе, за дітей, за українських захисників, за волонтерів. Додатково Софія молиться за дар прощення батьків, які й далі живуть неблагополучно… Жінка сподівається, що колись вони перестануть битися, а батько – пити… А ще Руфіна та Софія допомагають волонтерам і мріють про якнайшвидше закінчення війни та настання миру.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
