Парамедик «Яра», яка за кілька місяців війни врятувала життя більше сотні вояків, народилася та знайшла нову родину 24 серпня, у день головного свята України.
Зараз 31-річна ровесниця Незалежності сама лікується, бо отримала контузію, вона погано чує. А тому свою історію жінка описала. Хоча, зізнаюся, вмовити «Яру» поділитися спогадами про своє молоде, але дуже непросте життя, було доволі складно.
«Я – небажана дитина для своєї матері та її родичів. А батька й досі не знаю, — одразу ошелешує важким зізнанням «Яра». — Моя нещасна ненька досі не хоче про нього згадувати, бо він та її батьки, по суті, зіпсували її життя. А ще я не впевнена, що чоловік, який є моїм біологічним татом, не зґвалтував її. І про це я, напевно, ніколи не дізнаюся. Зрештою, я би й не хотіла цього знати, бо вже доволі настраждалася. Більше не хочу».
Мати майбутньої медсестри жила в райцентрі на Львівщині, була неабиякою красунею, гарно співала, з дитинства займалася у танцювальному гуртку і міряла стати актрисою. Та мрію доньки не підтримували її батьки, робітники місцевого невеличкого заводу, які були простими, чесними, але, на жаль, дещо обмеженими у світосприйнятті людьми. Вони вважали, що всі актриси — жінки непристойної поведінки. І такого майбутнього для своєї доньки вони, звісно, не хотіли. Отож, як лише Ольга (так звуть маму «Яри») починала говорити про свій майбутній вступ до Києва в театральний інститут, вони кричали, ба й навіть лупцювали дівчину. Батьків підтримував і молодший брат Ольги Іван, який теж був проти майбутньої акторської кар’єри сестри.
Ольга була впертою, отож вирішила втекти з дому та здобути омріяний фах. На жаль, юнка не мала доброї та належної підготовки, а ще, будемо відвертими, й певної протекції, аби вступити у знаний театральний виш. Довелося дівчині повертатися в обласний центр і вступати в педучилище на музично-педагогічний факультет. Ольга була розчарована, що її мрії розбилися об мур важкої дійсності. І хоча вона стала студенткою, у неї не було ніякої підтримки, бо вона так і не сказала батькам про свою невдачу та про те, що вчиться й живе неподалік від дому. Отож вони думали, що донька «подалася в актриси», а тому розмовляти з нею не хотіли. Не спілкувалася дівчина і з братом, якого вважала «зрадником».
Ольга навчалася у важкі часи. Це був початок 1990-их, коли вже не було радянського союзу, але ще не настала незалежність. У більшості людей не було ані роботи, ані грошей. Хто ще жив у селі, то мали сяку-таку їжу, а вижити у місті було ну ду-уже важко. Оскільки жодної фінансової підтримки з дому в дівчини не було, вона пішла на «підробітки»: співала в одному з львівських ресторанів.
«Думаю, що саме там вона познайомилася з моїм біологічним батьком, — продовжує «Яра». — Але хто він: колега-музикант, рекетир, торговець, працівник ресторану чи просто випадковий знайомий, мама дотепер нікому не сказала». Отож у дівчини були певні стосунки з якимось чоловіком, які закінчилися вагітністю Ольги. Майбутній татусь, дізнавшись не вельми приємну для нього новину, покинув подружку.
Дівчина тоді вирішила попросити допомоги у батьків, бо не хотіла позбавлятися дитини. Але ті, цілком очікувано, вказали їй на двері, бо жити з «нагуляним байстрюком» вони не збираються.
«От як примусиш того, з ким прижила дитя, одружитися, проживете з ним кілька років, тоді й приїжджайте», – казали батьки. Ольга, плачучи, поїхала, аби більше ніколи не повертатися додому.
24 серпня 1991 року вона народила гарну здорову донечку. Згодом поневірялася в гуртожитку, по квартирах різних друзів та знайомих. З училища її відрахували, і вона з великими труднощами закінчила його аж через три роки. Проте, незважаючи на все, Ольга любила свою доньку і попри «поради» віддати дитину до притулку, навіть не думала про таке.
Вона завжди і всюди брала маленьку з собою. Бувало, що вони й кілька днів голодували. Тоді жінка ставала під якоюсь з церков і… співала, заробляючи на їжу. На жаль, за кілька років Ольга не змогла знайти таких людей, які би їй допомогли. Коли донечці жінки виповнилося сім, мати зрозуміла, що їй треба йти в школу, а в неї — ані грошей, ані постійного житла. І аж тоді Ольга вирішила… віддати дівчинку. Однак жінка категорично не хотіла, аби її доня поневірялася інтернатами чи дитбудинками, а прагнула, аби в її Ярослави була нова добра любляча родина.
«Мати залишила мене на день мого народження, 24 серпня… біля церкви, де часто співала, прохаючи грошей. У руки мені дала записку, де написала прохання взяти мене в родину, — продовжує «Яра». — Я нині вже не так чітко, але пригадую, як вона плакала. Тоді я не розуміла, чому мама плаче. Адже вона не раз залишала мене біля храму, а сама йшла ближче до воріт співати. Згодом поверталася з грошима, і ми йшли купувати різні смаколики. Але в той день мама не повернулася. Тоді вже плакала я. Сильно, надривно, гірко… Мене побачили люди. Я не випускала з рук записку…».
На щастя, дівчинку побачила жінка священника і привела до свого чоловіка. Той не знав, що робити з малою, але пригадав, що це донька тієї жінки, яка часто просила гроші біля церкви.
Отцеві враз стало соромно та прикро, бо він жодного разу за кілька років не поцікавився, хто ця молода прохачка і чому так «заробляє» гроші. Тому разом з дружиною вирішив допомогти малій. Він забрав дівчинку додому та намагався знайти її маму. Проте марно. Як з’ясувалося через роки, залишивши доньку під церквою, Ольга подалася до Києва і там пиячила, намагаючись горілкою залити своє горе. Згодом опам’яталася і навіть влаштувалася в столиці на роботу в один з будинків культури. Далі жила в цивільному шлюбі з заробітчанином-будівельником із Житомирщини. Хотіла ще народити дитину, бо думала, що з появою малюка вона забуде про свій вчинок. Та не судилося. Долею доньки Ольга поцікавитися… просто боялася. Але згодом таки повернулася додому й опинилася у спеціалізованому психоневрологічному інтернаті, де перебуває й досі.
«Моя доля склалася дуже добре, бо отець Петро, який нині є моїм хресним, допоміг, аби мене вдочерили мої нинішні батьки, — пише жінка-медик. — Ними стали тато Олексій і мама Галя. Тато тоді був церковним старостою, і в них з мамою померли близнюки. Більше дітей вони мати не могли. Отець Петро, як він мені розповідав, таки дізнався, чия я донька. Він довго і марно шукав мою маму, згодом їздив до моїх дідуся з бабусею, просив, аби вони мене взяли, але ті навідріз відмовилися. Не захотів мене забрати і мій рідний дядько, в якого вже була своя родина. Тоді отець Петро з допомогою своїх парафіян зробив усе, аби я залишилася у своїх теперішніх батьків».
Пан Олексій та пані Галина полюбили прийомну донечку. Ярослава, перебуваючи у добрій родині, незабаром… забула про свою матір. А коли дівчині виповнилося 18, хресний і батьки розповіли її історію появи в сім’ї. Юнка почала просити прийомних батьків таки відшукати свою біологічну матір. Коли ж дізналася, де зараз перебуває Ольга, стала дуже засмучена, але кілька раз на рік навідується до неньки. На жаль, поява доньки ніяк не вплинула на змучену хворобою Ольгу, і вона, хоч і загадала про покинуту колись дитину, не особливо зраділа. Вочевидь, роки лікування й велика кількість ліків зробили свою непоправну справу.
… Ярослава вивчилася на медсестру, працювала в хірургії. Своєї родини не мала, бо не знайшла ще доброго майбутнього чоловіка. Від 2014-ого дівчина допомагала українським воякам як волонтерка, а з початком війни росії проти України приєдналася до бригади парамедиків. Жінка за кілька місяців бойових дій врятувала життя більше сотні вояків.
«День Незалежності для мене — це не лише день мого народження, за яке я дякую Богові та своїй мамі. Це ще й час, коли з Божою допомогою я знайшла свою справжню родину. Також це народження моєї України», — підсумовує «Яра».
Захисниця нині мріє якнайшвидше вилікуватися, щоб знову допомагати воякам. Після перемоги хоче поїхати в навколосвітню подорож, заробити грошей, купити невеличкий будиночок, забрати з лікарні маму та створити для неї комфортні умови.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
