Твоя молитва, отче капелане, нам необхідна,
Твоя порада, отче капелане, нам як повітря,
Твоє слово, отче капелане, зцілює нам душу,
Під поглядом очей твоїх ми клятву не порушим.
(Автор – вояк з позивним «Капелан»)
З 2016-ого року коломийський священник Сергій Дмитрук їздить до захисників України і надає їм духовну підтримку.
Сьогодні головний капелан Коломийської Єпархії, штатний капелан 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади – гість «Нової Зорі».
— Отче Сергію, служіння військового капелана — це неймовірна відповідальність перед Богом, нашими захисниками, державою. Але все починається з перших кроків з Господом. Як відбулося Ваше покликання до священства?
— Це все з дитинства. Я народився та виріс у добрій християнській побожній родині. Моя мама часто ходила на підпільні Богослужіння до греко-католицьких священників. А сам я вперше пішов до Сповіді та прийняв Святе Причастя з рук світлої пам’яті Владики Софрона Дмитерка ще в часи підпілля нашої церкви. У 1990-ому році не стало мого батька, я був наповнений горем і болем, не знав, де віднайти спокій. І тоді до мене почав говорити Бог. Як? Тишею! Я приходив після уроків до церкви, сідав на лавку і мовчав. У тому мовчанні віднаходив такий спокій та благодать, що словами це не передати. Я зрозумів, що хочу завжди перебувати у такому стані, у стані Божої благодаті.
Згодом я вступив до Івано-Франківського Теологічно-Катехитичного інституту, де навчався з 1992 до 1997 років. Був студентом одного з найбільших курсів. Нас було аж 180 осіб. У мене та моїх одногрупників була неймовірна спрага до молитви та богословських знань. Часто замість лекції відбувалися духовні розмови і дискусії з викладачами. Зараз я всоте дякую Богові за своїх наставників, однокурсників та насичене духовне життя.
— Чи не було у Вас сумнівів щодо покликання?
— Сумнівів не було. Проте були різні дитячі та юнацькі захоплення. І ніхто з моїх родичів та знайомих ніколи б не подумали, що я стану священником. Скажімо, мама дуже хотіла, аби я грав на скрипці, адже в мене, за словами вчителів музичної школи, був і, дякувати Богові, є ідеальний музичний слух. У дитинстві ненька привела мене до музичної школи. Учителі вирішили, що я можу і буду грати на скрипці. Та в музичній я витримав лише два тижні. Мені стало нудно (сміється).
Більше сподобалося займатися фотографією. Я відвідував гурток фото на Станції юних техніків. І це не сучасне фото, що клацнув на телефон, — і все. А колись зробити світлину — це був довготривалий процес, який мені подобався і все вдавалося. За свої фото я мав чимало відзнак та грамот. Також я займався боксом, ремонтом автівок та картингом (їздою на невеличких гоночних автомобілях з відкритими колесами).
До речі, після 8 класу я хотів вступити до Надвірнянського автодорожного технікуму, але не добрав балів, хоча вчився дуже добре. Тоді я злився, не розумів, чому так трапилося, та, вочевидь, така була воля Божа, аби я не машини ремонтував, а Йому служив (посміхається). Хоча усі мої захоплення й таланти стали мені в пригоді. Скажімо, я вмію ремонтувати автомобіль, добре співаю.
— Де було перше місце Вашого служіння?
— У 2001 році єпископ Павло Василик висвятив мене на диякона. Рік і три місяці я був його протодияконом, багато їздив з ним і набирався досвіду служіння. Перебування біля Владики — це ще один подарунок Бога для мене. Після ієрейських свячень мене направили служити в Коломию, на тоді ще щойно сформовану парафію Покрови Пресвятої Богородиці, що на вулиці Чайковського, 13. Я тут служу вже 20 років.
— А як Ви стали капеланом?
— Без жодного пафосу скажу, що віра в Бога та любов до своєї країни, матері, родини у мене — нероздільні. У 2004-ому році, коли тривала Помаранчева революція, я не був на Майдані, бо в мене народився син. Але вже у час Революції Гідності я допомагав чим міг у рідній Коломиї та був у Києві. У 2016-ому, коли тривали військові дії на сході України, я вперше поїхав до наших вояків у Красногорівку та Мар’їнку. Я мав добрі знайомства з вояками 92-ої Харківської окремої механізованої бригади.
Щоправда з ними було непросто, бо захисники України якось з осторогою ставилися до нас, священників. І я вже почав думати, як служити далі, і чи взагалі потрібні тут священники. Тоді Господь через наших захисників промовисто відповів мені, що потрібні. Усе сталося завдяки таким випадкам: я служив у каплиці, куди на Літургії приходило дуже мало вояків. Та замість своєї присутності вони клали біля престолу записки з іменами. Таким чином просили помолитися за них. Перед черговим від’їздом додому я побачив записку, в якій російською було написано: «Дякуємо за те, що Ви тут просто є». А при виїзді на блокпості мене зупинили наші герої та, трохи соромлячись, знову дякували. Це був знак, що священники на війні потрібні.
— Як розпочалася Ваша історія як бригадного капелана 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади?
— У 2018-ому році після чергової ротації мене та інших священників нашої єпархії, які також їздили на Схід, покликав Владика Василій Івасюк та сказав, що є запит на греко-католицького капелана для нашої «десятки». Бо в них вже є два православні капелани і варто, аби був і греко-католицький священник. І сталося так, що штатним капеланом 8серпня 2018-ого року став я. Відтоді по шість раз на рік їздив на ротації. А у час повномасштабної війни росії проти України буваю й частіше.
— Що для Вас, як капелана, є найтяжчим на війні?
— Проводжати в останню дорогу побратимів та чекати на звістки, чи всі повернулися з бою.
— З якими проблемами найчастіше звертаються до Вас, як до капелана, наші захисники?
— Війна — це щось неприроднє, не лише для захисників, але й для будь-кого. Бо це убивства, поранення, втрата близьких, рідних, житла, майна, горе, сльози, біль, розпач, невідомість… І хоча все вищезгадане вже було від 2014-ого, але не в такому масштабі. Бо ж недаремно кажуть: «Повномасштабне збройне вторгнення». Тому в часи ООС (АТО) була розгубленість, з якою вояки намагалися справитись. Хтось – швидше та краще, хтось – повільніше і менше. А ще додавали родинні проблеми, різноманітні непорозуміння, переживання за найрідніших.
А тепер усі наші захисники хочуть вижити і перемогти! Звісно, є страх за життя, бо це природно. І немудрий той, хто каже, що не страшно. Є відкидання реальності, коли хочеться прокинутися у звичному житті, аби ніколи не було війни, є злість і бажання помсти, з якими треба також справлятися і скеровувати в потрібне русло. А це ой як нелегко! І в цій страшній життєвій круговерті людям необхідно з кимось просто поговорити, вилити свої біди-жалі, думки, отримати благословення перед боєм, отримати образок, вервичку. Це важливо. До речі, після розмов з капеланом, з Божою допомогою, вояки стають спокійнішими, зібранішими. А ще, звісно, для наших захисників важливою є велика віра та молитви рідних, близьких і мільйонів людей в усьому світі за нашу перемогу.
Розмовляла Сабіна РУЖИЦЬКА.
