У каплиці Покрови Пресвятої Богородиці, що в селі Узин Єзупільського протопресвітеріату, упродовж великої війни моляться за українське військо та перемогу. Каплицю збудували доньки світлої пам’яті Василя Боберського, місцевого релігійного активіста, старшого церковного брата.
Святиня знаходиться у центрі села, на вулиці Лісовій, на родинному подвір’ї пані Надії Ніщук.
«Я збудувала хату разом з сестрою Ганною. Ще одна сестра, Галина, живе окремо. Колись на місці каплички був хрест», – розповідає пані Надія. Його поставив її батько.
Коли моя співрозмовниця з сестрою спорудили нову хату, то хрест перенесли на цвинтар. Щоправда залишати місце, де він був, порожнім — не випадало. Рідні пана Василя порадилися з місцевим священником. Той сказав, що хрест можна закопати на кладовищі, біля могили батьків.
«Мій батько, якого, на жаль, вже немає в живих, був чесною, побожною людиною, працював на вантажній залізничній станції, — продовжує жінка. — Він був добрим будівельником, в Узині, Підлужжі, Підпечерах спорудив багато осель. І в сотнях хат його згадують добрими словами».
Мати жінки, Тетяна, трудилася в колгоспі, була старшою сестрицею в церкві. Родина пані Надії завжди вирізнялася побожністю, добротою і чесністю. Василь з Тетяною народили та виховали трьох доньок. В атеїстичні часи родина пана Василя дотримувалася усіх релігійних традицій, відзначали, попри заборону безбожної влади, всі свята.
«Одного разу тато з сестрою йшов на Великдень у сусіднє село до церкви, — згадує донька церковного активіста. — Їх перестріли вчителі, яких примушували доповідати «куди слід», хто з селян відзначав велике церковне свято, ходив на Літургії, носив святити паску і т. ін. Батька запитали, куди він дитину веде. Той спокійно відповів, що йде до церкви. Вони одразу накинулися на нього, мовляв, не можна. Батько суворо глянув на прислужників совітів та промовив: «Ви порядкуєте у школі, а я — голова власної родини і буду робити те, що вважаю потрібним».
…Ще в 1990-ому році батько жінки з благословення знаного священника отця Івана Луцького поїхав у столицю нині ворожої країни та привіз звідти дзвін. Так сталося, що через тиждень після того, як дзвін доставили в Узин, пан Василь відійшов у вічність. Привезений дзвін, на честь побожного та працьовитого церковного брата, назвали «Василем». Він і досі в місцевій святині Успіння Пресвятої Богородиці.
«Коли я приїжджаю додому та чую, як у церкві дзвонять дзвони, на очі навертаються сльози. Умить задую татуся», — з сумом мовить пані Надія.
Зрештою сам храм в Узині можна вважати частиною пам’яті про діяльного Василя Боберського. Чоловік, з благословення отця Івана Луцького, робив усе можливе, аби в селі відкрили колись закриту радянськими атеїстами церкву.
Ще за життя пана Василя його рідні спільно молилися біля хреста, спорудженого чоловіком. А коли в 2011-му році збудували капличку, то його доньки та односельці моляться в каплиці. Часто до святині приходять жителі Узина, приносять квіти, запалюють свічки та моляться.
Зараз усі молитви, надії та сподівання — про мир, перемогу, про наших захисників і захисниць, волонтерів, медиків, полонених. Разом з людьми тут є і місцевий парох, отець Володимир Михайлишин. Днями тут відбувся великий молебень за участю гостей з Івано-Франківська.
«Я живу в обласному центрі, є парафіянкою церкви Всіх Святих українського народу, — пояснює пані Ніщук. — І я запросила в Узин священника, отця Ярослава Рохмана та багатьох друзів і знайомих з церкви. Оскільки Узин недалеко від Івано-Франківська, то приїхало багато людей».
Сабіна РУЖИЦЬКА
