Завдяки молитвам сина Олександра Кужелкова, яка в 2014-ому році втекла від війни з Горлівки, перестала пиячити.
Із жінкою та її сином, нині вже підлітком, я познайомилася на ринку в Івано-Франківську. Саша і… Саша (так звати хлопця) приїхали на Прикарпаття купувати горіхи.
«Ми — волонтери, готуємо для наших хлопців на фронт енергетичні батончики, а для них потрібні горіхи, — розповідає соковитою східноукраїнською говіркою молода жінка. — Через інтернет знайшли продавця, який погодився продати нам горіхи за значно меншу ціну, аніж продають у нас. Ото ми й приїхали. Хочемо ще місто ваше красиве оглянути. Може, скажете нам, що і де тут можна подивитись, аби фото красиві зробити».
Я погодилася показати їм місто, бо щирість та безпосередність матері з сином миттєво мене «підкупили». Тоді я ще не знала, хто вони та звідки, лише за їхньою вимовою розуміла, що родина десь зі Сходу чи Півдня України. А далі я провела із Сашами цілий день та навіть запросила їх до себе в гості, переночувати. Вони відмовилися, казали, що треба повертатися і везти друзям-волонтерам горіхи.
Було дещо сумно прощатися з такими неймовірними людьми, особливо Сашком, який для мене став справжнім героєм, адже ще в 2014-ому миттєво став дорослим і врятував свою маму від алкоголю. Жінка, трохи ніяковіючи, через кілька годин після нашого знайомства розповіла мені непросту історію свого важкого життя.
Олександра народилася і виросла на Донеччині, в Горлівці, в багатодітній родині. У сім’ї було 5 дітей. І всі вони виховувалися й виростали в інтернатах. Це може здатися дивним, адже батьки Саші були цілком благополучними людьми: не пиячили, не скандалили, не билися (як це, на жаль, було в багатьох родинах), добре заробляли. Батько Тихон працював шахтарем, мати Галина була теж на шахті, бухгалтеркою. Проте ці люди вміли дбати лише за себе, а за когось іншого (в цьому випадку – дітей) не хотіли.
«Я дивуюся, як мама не позбавилася від мене та моїх сестер і брата, — тихо оповідала Олександра. — Вона якось бездумно нас народжувала і легко віддавала. Спочатку в дитсадок, на п’ятиденку, де ми були з понеділка до п’ятниці, а далі — в інтернати».
Навіть на канікули Галина забирала дітей неохоче. Коли діти сходилися у квартирі, то, звісно, зчинявся гармидер, треба було наварити їсти, попрати, поприбирати. А цього Галина робити не хотіла. Вона чимшвидше втікала на роботу, а коли поверталася, то виходила у двір теревенити з сусідками. Там сиділа до ночі. Діти самі готували собі та ще й батькам, їсти, прибирали, ходили за продуктами. А якщо малі нічого не робили чи бешкетували, то Галина з Тихоном могли й ременем спини сполосувати. Словом, дивні були люди.
Діти Кужелкових (4 доньки і син) поміж собою не дружили. Кожен, як мовиться, ріс сам по собі. Після закінчення школи-інтернату сестри та брат Олександри поїхали в росію. Там пішли працювати на будівництво, одружилися, в них народилися діти. Про родину, батьків і наймолодшу Сашу вони й не згадували. Додому телефонували 2-3 рази в рік, на весілля не запрошували, і взагалі наче забули, звідки вони. Зрештою через таке ставлення батьків це було очікуваним.
Олександра залишилася в Горлівці, закінчила професійне училище, почала працювати перукаркою. Зі співробітницею винаймала маленьку квартиру. Із батьком свого сина, Іваном, познайомилася на роботі. Він працював таксистом і одразу звернув увагу на красиву перукарку. Ніяких романтичних стосунків в Олександри та Івана не було. У чоловіка водилися гроші, тому він купив дівчині дорогий телефон та трохи одягу, і «отримав право» жити з нею, як з жінкою.
Коли дівчина завагітніла, Іван мовчки кинув на стіл кількасот доларів та сказав, аби вона «зробила все, що треба», бо ані одружуватися, ані утримувати дитину він не збирався. Олександра позбутися дитини… боялася, і чи не вперше за все життя звернулася за порадою до матері. Та вислухала й байдуже сказала, аби народжувала, брала гроші на дитину, а згодом, коли вже гроші перестануть виплачувати, віддала маля в дитбудинок. Бо матері-одиначці буде непросто влаштувати особисте життя.
Молода жінка була в розпачі, проте їй допомогли співробітники та власниця перукарні. Олександра народила здорового гарного хлопчика, якого назвала… на свою честь — Сашком. Батько дитини за всі сім років життя у місті навіть не приїхав глянути на сина. А дідусь з бабусею начебто й не виганяли рідних з дому, але й не особливо були їм раді. Олександра з сином жила, як і раніше, в орендованій квартирі.
Так минали роки. Під час Революції Гідності мати з сином старалася якнайбільше мовчати. Згодом, коли Горлівку окупували, жінка дуже злякалася, хоча ніколи раніше вона не цікавилася політикою. Проте якось підсвідомо зрозуміла: їй із сином тут небезпечно залишатися. І хоча з дитинства Олександра чула про «кровожерливих бандерівців», вона зателефонувала Валентині, яка була родом з Луцька. Та запропонувала їй приїхати до неї. Проте жити у двокімнатній квартирі, разом з батьками, нареченим та сестрою знайомої, жінці з сином було вкрай незручно. Отож вона звернулася у волонтерський центр, і там їй запропонували поїхати в сусідню область.
«Так я опинилася у Тернополі, — розповідає Олександра. — Приїхала з документами та сином, в якого навіть одягу і взуття не було. Нас прийняли добре, але на той момент мені стало так себе шкода. Через те, що у мене фактично є батьки і нема, так само нема рідних, що мене кинув батько дитини, що я нічого не можу дати своєму синові… Я зламалася і почала пиячити».
Знайти випивку молодій матері було просто, бо її радо пригощали такі ж вимушені переселенці.
Коли Олександра заливала себе оковитою, її син почав… ходити до церкви, що знаходилася навпроти гуртожитку, де він проживав з мамою. Там розумний і меткий хлопчик швидко познайомився з місцевими парафіянками, розповів їм, звідки приїхав, а на запитання, де його батьки, відповідав, що у нього лише мама. І вона зараз «відпочиває або спить». Жалісливі жіночки опікувалися дитиною, годували хлопчика, але чомусь до матері ніхто не додумався прийти, або ж і не хотів.
Так минув майже рік. Олександра, якій вдалося влаштуватися на роботу в перукарню, продовжувала випивати. Щоправда в чарку вона зазирала менше, боялася позбутися місця праці. Сашко пішов у місцеву школу, але там його не дуже приязно прийняли, і увесь свій вільний час хлопчик проводив на церковному подвір’ї з новими знайомими. За кілька місяців його вже знали десятки парафіян.
Про те, що син буває у церкві, знала вже й Олександра, вона навіть була рада, що він там, недалеко від гуртожитку. Одного разу Сашка довго не було, і жінка пішла його шукати в церкву. Вона отетеріла, коли побачила, що її 7-річний син стоїть на колінах і… розмовляє з Богом.
«Боже, я знаю, що Ти є і що Ти далеко, але мені казали, що Ти все можеш. Забери в мами… горілку, і зроби так, щоби вона мене любила, щоби ми разом малювали та гуляли в парку, як інші дітки…».
Ця щира й безпосередня дитяча розмова з Господом змінила все життя маленької родини.
«У мене тоді ніби все перевернулося. Я зрозуміла, що моє життя без сина – ніщо, і що я буду робити все можливе і неможливе, аби він був щасливий, аби не жив так, як я: ніби з батьками, але без них», — мовить жінка.
Там, у порожній церкві, жінка пообіцяла, що назавжди покине пити. А щоби синові не було сумно, почала разом з ним ходити на церковне подвір’я, до храму зайти довго не наважувалася.
Сашко познайомив маму зі своїми «старшими подружками». Жінки скрушно хитали головами, слухаючи розповідь жінки про її нелегке життя. А далі почали трохи допомагати жінці, давали речі, їжу. Згодом розповідали їй про милосердного Бога і багато молилися за неї. Через рік Олександра охрестилася й охрестила Сашка. Хресними стали родини учасниць «Матерів у молитві». Тепер у матері й сина є справжні дві родини: мами – пані Ніна й Ольга і батьки – отець Петро і пан Анатолій.
Щоправда особисте життя у Олександри так і не склалося, але жінка раділа тим, що отримала й має.
Коли розпочалося вторгнення росії в Україну, то Олександра, яка вже добре освоїлася в Тернополі, почала волонтерити. На жаль, вона дізналася, що її батьки виїхали в росію, де й залишилися. Та жінка не сумує, каже, що її родина — це син та хресні батьки. Мамі в усьому й завжди допомагає Сашко, який у майбутньому хоче стати військовим, аби охороняти мирну Україну.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
