Все на світі змінює точка зору. Єдина істина чи істина, яку кожен визначає для себе? Одна історія чи безліч історій? Все залежить від призми, через яку ми дивимось на світ.
Дивовижно, що людина може вважати, ніби ні на що не впливає, і при цьому змінювати картину світу одним лише існуванням. Думки, які прозвучали вголос, можуть стати чиїмись. Наш кругозір може когось надихнути. А можливо, ми наштовхнемо інших до вибору протилежного і думок відмінних. Кажучи про думки, мусимо поставити запитання: «Чи справді мої думки є моїми?».
Я схильна вважати, що кожна істина, за якою живе певна людина, сформована на думках інших людей, дослухаємось ми до них чи ні. Усе на світі взаємопов’язано, а ми залежні один від одного набагато більше, аніж можемо собі уявити. Наші ідеали – навіяні кимось, наші принципи – наслідок нашого виховання, наші цінності – пережитий нами досвід у іншій формі. Ми несвідомо переймаємо щось від інших і так само віддаємо щось своє. А що, коли цей вплив застосувати до нас свідомо? Що, коли задля власної вигоди зводити безліч думок до однієї ідеї? Саме так працює пропаганда. Саме через це ми зараз там, де ми є (в плані політичному, культурному і особистісному).
«Нас вирастіл Сталін – на вєрность народу, на труд і на подвігі нас вдохновіл» – ось власне і перша причина виникнення нового типу людини «Homo Soveticus», яка полягає в безкінечному повторі цього гімну. Насправді таких причин низка.
Є приказка: «Якщо кожного дня говорити людині, що вона дятел, вона піде стукати дерево». Саме так і працювала методика «комуністичного виховання» задля створення комуністично упередженої «раси совдепів», проєкту «безкласового радянського суспільства», що залишиться вірним владі. Тип людини «Homo Soveticus» – це наслідок політики партії. Політико-культурний портрет цього типу виглядає приблизно так: відсутність національної самоідентифікації (адже нація в них одна, СРСРівська), безініціативність, відсутність власних поглядів та вільнодумства, атеїзований та мілітарний характер виховання, розвинута економічна, соціальна та громадянська апатія.
Власне, ми не можемо звинувачувати в цьому самих «совєтів», адже вони в свій час не мали доступу до правди, політичного плюралізму і свободи слова. Тоталітарна влада союзу заборонила поняття гласності і більшість боялась переступати заборону через небажання почути слово «Расстрєлять!», стоячи біля залитої багряною фарбою стінки. Це вікове поглинання «вати» сформувало ту свідомість, якою тепер керуються росіяни, і воно ж, на жаль, залишило слід на частині українців. Однак чи є сенс ділити цих людей на інші національності, якщо за ввесь час існування окремих держав вони все ще тримаються за «світлу ідею існування братніх народів»? Вочевидь, надмірний вплив чужих думок атрофує критичне мислення.
Іронічно, що єдиною сталою у нашому світі є циклічність. Історія повторюється, а люди все ще не вчаться на своїх помилках (нехай вчилися б тоді на чужих, але куди там!). Можливо, це частина Божого задуму – посилати перешкоди, аби укріпити віру. Слабкі стають сильнішими, а сильні знаходять відповіді. Труднощі приходять до тих, хто може з ними впоратися і допомогти зробити це іншим. Перевірка нашої любові і єдності, нашої незламності духу і міцності. Урок, який має засвоїти кожен і висновок до якого має дійти. Однак це не означає, що ми, маючи вплив одне на одного, не можемо підштовхнути інших до відповіді.
То чому, маючи приклад минулих поколінь – асимільованих, знищених і підкорених, – ми не зробимо крок вперед, не відірвемось від оманливих рук, які під виглядом збагачення лише забирають?
Сумно, що деякі люди досі не можуть зрозуміти проблематичність споживання всього російського. Слухаючи російську музику, дивлячись російські фільми, читаючи російську літературу і книги російських видавництв, ми не лише нормалізуємо це серед інших, а й забруднюємо власну свідомість. Культура має величезне значення у процесі становлення держави.
Тут звернемось до слів видатної української письменниці Оксани Забужко: «Це дуже «центральноєвропейська» відповідь — коли духовним еквівалентом нації, ґарантом її єдности, а значить і життєздатности, стає культура (ще Масарик свого часу стверджував, що «національна ідея є ідея культури»!), причому неодмінно культура відкрита, включена в процес універсального, крізь час і простір, обміну вартостями.
Якою буде завтрашня Україна, залежить від того, чи потрапить сьогодні українська культура витримати вдруге (після «Розстріляного Відродження» 1920-х) завданий їй історією іспит на «мажоритарність» — із вічно загроженої, покривджено-«меншинної», скупченої в собі зробитись самовпевнено-екстравертною — «своєю», обволікаючою й проникаючою, як повітря, для всіх, хто населяє Україну».
Наша культура – наче квітка, яка росте на родючій українській землі, яку, однак, хочуть «викорчувати», аби земля, яка звикла до симбіозу, всохла і стала недієздатною. Однак завжди є ті, хто квітку ту оберігають, а сама вона знову пробивається назовні. Але вирвати квітку з коренем – не єдиний шлях до її знищення, можна засіяти бур’ян, який заглушить красу квітки, спинить її ріст і згодом поглине.
Якщо у цьому прикладі квітка – українська культура, то бур’ян – всі російські речі (назвати культурою щось, що пов’язане з росією, язик не повертається). Споживаючи російський контент, ви разом із загарбниками, які хочуть вас знищити, сієте бур’ян.
Стати співучасником викорінення нації, співучасником геноциду – хіба це те, чого ви хочете? Окрім знищення культурної самосвідомості споживання всього російського впливає також на збагачення російських авторів, які, в свою чергу, платять податки, що збагачують казну рф. Зрозуміло, що пізніше гроші з казни йдуть на забезпечення армії росії, а відповідно – на вбивство наших людей. Так працює монетизація.
Наша культура – це те, що нас об’єднує, що підносить нас на новий рівень розвитку та ідентифікує як єдине ціле – як державу, як націю.
Нас називають нацистами лише через любов до свого, бо в уяві росіян ми не можемо бути на щабель вище, не можемо мати свого. Та чиста любов і повага не є проступком, саме тому ми повинні духовно збагачувати наш простір та одне одного. Не лише виполювати бур’ян, але й доглядати за квіткою, шанувати її, аби згодом на її місці був квітковий сад.
Марія ІВАНЦІВ.
