Заплакана жінка, що зазнала горя, чи юна дівчина, яка пережила багато на своєму віку, але й досі усміхнена? Яка вона, українська література?
Якщо запитати більшість людей про те, коли вони востаннє брали до рук книгу українського автора чи авторки, вони будуть дивитися на вас так, наче ви позеленіли. «Яка українська література? Та, що про сльози і біль?» – запитають у вас. А можливо, це зараз запитали ви. Так, так, адже навіть ті, хто читає, вже звик до того, що нашу літературу називають «гіршою», «сумною», «низькосортною».
Спробуємо розібратися, звідки у нас такий комплекс меншовартості?
Кожна країна у світі має свою історію (геніальний факт!). І саме у кожній історичній епосі формується культурний напрямок. Чи може, краще сказати, формуються особистості й постаті, які згодом формують культуру. Література кожної країни світу так чи інакше зазнавала впливу історичних подій. Але ми з вами знаємо, що історія України чи не найбагатша на події. Піднесення нашої державності таке ж стрімке, як і її падіння у різні часи. На жаль, падінь було значно більше. Ми з вами – нащадки й очевидці державотворення – бачимо, як впливає на нас сучасність, але забуваємо про те, як вплинуло на нас минуле. Наша боротьба, наша віра, наше горе – все це вже було. Це закріплено у генетичному коді нашої нації, це наш спадок. Тож якщо ми самі зіткані з історії і переживань, то чому б не бути такою нашій літературі?
Коли я дивлюсь у дзеркало, то бачу себе. Не тільки ту себе, якою є для інших, а ту, якою є насправді. Література – наше дзеркало. Коли ми говоримо про неї як про горе, то це не лише вона така, це ми самі. Це наші внутрішні переживання, які ми переносимо на неї. Ми бачимо українську літературу через призму Розстріляного Відродження, через Тараса Шевченка – борця за незалежність, через дисидентів, через Василя Стуса, убитого в тюремній камері за українське, через «Слово», будинок, який руйнують знов. Ми бачимо це, бо ми це вчили, аби знати, бо ми розуміємо про що мова, бо кожен з нас трохи борець за волю, частинка кожного з нас готова вмерти зі Стусом і зруйнуватися, як «Слово». І кожен з нас «розстріляний» за Україну. Іншими словами, ми перекладаємо відповідальність за травми наших предків та свої на тендітно-сильні плечі української літератури.
Ось у чому справа – пережиті нами історичні події відбились на нас, а ми не знаємо як з цим усім впоратися. Та саме тут треба поговорити з собою і дізнатися глибину своєї душі. Всі відповіді, як це не банально, мусимо шукати у собі. Прийняти переживання минулого і з’єднати з теперішнім, аби будувати майбутнє. Нам потрібно «пропрацювати травми», як сказали би психологи. Якщо ми зрозуміємо, що нікуди нам не подітися від болючого досвіду, то зможемо рухатися далі.
Це саме стосується і літератури. Думаючи, що наша література «репресована і скорботна», ми завчасно не даємо їй шансу бути іншою в наших очах, навішуємо ярлики. Якщо приймемо біль літератури як наш особистий, зможемо побачити те, що було між рядків – слова про любов, дружбу, філософію, переживання і радість. Тоді ми зрозуміємо, що Іван Франко – не лише «вічний революціонер», а й романтик, що Павло Тичина своїх ранніх часів писав літературу піднесену, а Леся Українка – не тільки дівчинка, яка хворіла, а й сильна жінка, твори якої гідні звання світової класики.
Бачимо, що не тільки «епоха несприятлива ламає ще в колисці геніям хребти», як писала Ліна Костенко, а й генії ламають хід епохи тим добрим, що можуть нести в собі. Після війни завжди розквітає мистецтво, це закономірність, бо в часи страху і занепаду люди з усіх сил чіпляються за свою духовність. Її для себе формуємо не лише ми, а й ті, до кого дослухаємося. І якщо в усі часи література і мистецтво допомагали шукати хороше в часи темні, то як бути з тим, що майже не знаємо письменників і поетів своєї доби? Ніколи не пізно відкривати для себе Сергія Жадана, який пише чудесні вірші, а прозою пояснює менталітет і причини війни на Сході України. Не пізно читати Оксану Забужко, яка може «пропрацювати» проблеми нашого сприйняття свого разом з нами.
Не пізно читати Юрія Іздрика і Тараса Прохаська, Дару Корній та Ірен Роздобудько, Ілларіона Павлюка та Івана Малковича.
Варто лише повірити в ідею гідності української літератури і самих себе, як громадян, нею сформованих. Бо наше – не обов’язково «елітарне» і «для філологів». Наше розуміє нас так, як його розуміємо ми, і на вершині цього ментального єднання ніяка культура світу не буде для нас такою ж близькою.
Марія ІВАНЦІВ.
