На рогатинській землі, у давньому королівському містечку Фірлеєві (тепер с. Липівка Івано-Франківської області), бере свій початок славний рід Качалів, який в історії Галичини відіграв помітну роль. Саме тут «у сім’ї вільних від панщини господарів-міщан Теодора, сина Григорія та Євдокії» народилися свого часу два представники роду Качалів, що стали не тільки священниками, але й активними громадськими діячами та меценатами. Про них ми й хочемо розповісти у цій статті.
Перший із синів – Степан народився 27 травня 1815 року. Після закінчення місцевої школи, де вчив дітей його батько, що був дяковчителем, продовжив навчання у Бережанській гімназії. Далі були студії у Львівській духовній семінарії, в стінах якої витав дух гуртка «Руська трійця». На священника Степан Качала висвятився 1842 року. Після свячень спочатку був адміністратором парафії в селі Плотича Бережанського деканату (1844-1845 рр.), а згодом – адміністратором і парохом в селі Скорики Збаразького деканату (1845-1852 рр.). У цьому селі під час пологів померла його дружина Анна, а невдовзі – і син Антоній. З 1852 року він – незмінний парох с. Шельпаки (нині Підволочиського району Тернопільської обл.). З перервами обіймав посаду Збаразького декана УГКЦ.
Під час «весни народів» в австрійській імперії у травні 1848 року о. Степан Качала долучився до створення першої політичної організації галицьких українців — Головної Руської Ради, яка невдовзі проголосила заснування товариства для просвітницької та культурно-видавничої справи українців — «Галицько-руської матиці». У 1865 році о. Качала написав знамениту статтю «Що нас губить, а що нам помочи може? Письмо для руських селян». У ній вперше піднімалось питання щодо заснування громадських допомогових кас і зернових складів (шпихлірів). Саме тоді у нього й визріла ідея заснування товариства «Просвіта».
У 1868 році спільно з художником і письменником Миколою Устияновичем та священником Володимиром Терлецьким він розробив перший статут цієї відомої організації. Мусимо відзначити, що о. Степан Качала до останніх років життя морально й матеріально підтримував, крім «Просвіти», товариства «Народний дім» і Наукове товариство імені Шевченка, у створенні яких зіграв чималу роль. За його безпосередньої підтримки виникли хати-читальні «Просвіти» у Збаражі та в багатьох селах повіту.
Не був байдужим священник і до потреб української науки. 1874 року о. Степан Качала відвідав Археологічний з’їзд в Києві, де познайомився з В. Антоновичем. Коли в 1889 році товариство «Просвіта» видавало першу в Галичині велику карту України роботи Григорія Величка, то Степан Качала на цю справу зробив окремий внесок — дев’ять тисяч ринських.
До Галицького сейму о. С. Качала обирався, незмінно перемагаючи в окрузі Збараж – Медин, за винятком виборів 1867 р., коли він програв вибори селянинові Данилові Керничному. У 1883-1888 рр. він очолював сеймовий «Руський клуб». Активність о. С. Качали на цьому полі була тісно пов’язана з його просвітянськими концепціями. Переконаний ліберал, він водночас вважав, що самоврядування може бути успішним лише за умови поширення освіти; і навпаки, темний люд неспроможний на поступ. Сам отець Степан був людиною високоосвіченою, рішучою, шляхетно гордою і не дозволив ані себе особисто, ані свій народ будь-кому принижувати й очорнювати.
За ініціативи о. Качали в 1883 році було створено спільний клуб розвитку українського шкільництва у Галичині. В цьому клубі з феноменальною промовою виступив єпископ Юліян Пелеш, який переконав присутніх парламентарів у потребі організації українського шкільництва в Галичині. Спочатку депутати домоглися викладання катехизму рідною мовою, згодом були відкриті окремі українські класи, а пізніше – школи та гімназії.
Крім цього о. С. Качала був плідним публіцистом, видавав книжки на суспільні теми. Десятки його статей, полемічних виступів про правове й політичне становище русинів, Русь і Польщу, автономію, школу друкувалися у виданнях «Слово», «Діло», «Правда», «Основа».
Впродовж усього свого життя отець Качала цікавився історією.
В його великій приватній бібліотеці в Шельпаках було 16 томів монографій Миколи Костомарова, 13 томів «Киевской Старины», праці Володимира Антоновича, твори галицьких церковних істориків о. Михайла Гарасевича та о. Михайла Малиновського тощо. Значимою стала і його історична праця «Коротка історія Руси», написана, власне, для вибавлення поляків від шовіністичних ідей.
Як було сказано вище, о. Степан був одружений із Анною Стрільбицькою, дочкою пароха села Озірна (Зборівський район) Миколи Стрільбицького. У них, крім померлого Антона, був ще син Володимир та дочка Вікторія.
Володимир Качала не захотів носити рясу священника, обравши інший фах. Він закінчив Тернопільську гімназію та політехнічний інститут у Відні й обійняв посаду консультанта директора цукроварні, що належала відомому підприємцеві Миколі Терещенку. Згодом Володимир Качала сам став її керівником. У Києві, неподалік Маріїнського палацу, Володимир заснував пансіонат «Мінеральні води», де охоче приймав галичан. А на Володимирському узвозі підприємець заклав завод штучних мінеральних вод з лікувальним ухилом. До цього підприємства входили водолікарня, масажний кабінет, оздоровчі ванни.
У Києві він одружився з Марією Михайлівною Личковою, племінницею міського голови. Також Володимир Качала був у приятельських стосунках з письменником Олександром Кониським, композитором Миколою Лисенком, у нього під час поїздок до Києва зупинявся Іван Франко. Він залюбки жертвував на українські справи кошти потайки від дружини, яка була росіянкою і не раз нарікала, що чоловікове українство їй дорого коштує.
Вікторія Качала народилася в Озірній 29 травня 1844 року. Вона стала дружиною Осипа (Йосипа) Студинського, що був парохом у с. Кип’ячка коло Тернополя. Їх син – академік Кирило Студинський.
Помер отець Степан Качала 29 жовтня 1888-го, на 73-му році життя і на 46-му священства. На похорон видатного галицького діяча приїхали відомі громадські діячі та політики Юліан Романчук, Кость Левицький, Антін Горбачовський, Кирило Трильовський. Перед смертю о. С. Качала склав свій заповіт, в якому написав: «Мати-Русь убога, нізвідки помочі нема, та ще гірше, що її видобні сини свою матір за юдин гріш продати готові. То мене спонукало по можливості щадити, зібрати якийсь шеляг, котрий на порятування відкласти можна». Поховали його в Шельпаках Підволочиського району Тернопільської області.
Молодший на тринадцять років брат о. Степана – Андрій Качала народився 28 серпня 1830 року також у містечку Фірлеєві. У 1839-1848 рр. навчався у школі, а пізніше – в цісарсько-королівській гімназії в Бережанах. У 1848-1854 рр. вивчав богослов’я у Львівській генеральній греко-католицькій духовній семінарії та університеті. Висвячений на священника у 1855 році. Адміністратор парафій у селах Білоголовах (1856-1860 рр.) та Кабарівцях (1860-1871 рр., обидва нині – в околиці Зборова). У 1880-1881 рр. він сотрудник у с. Вижніх Луб’янках (нині – Вищі Луб’янки в околиці Збаража). Від 1882 р. о. Андрій Качала – парох церкви Покрови Пресвятої Богородиці в с. Медині (нині — в околиці Підволочиська).
З 1885 по 1888 рр. о. Андрій був членом Збаразької повітової ради як представник курії сільських ґмін. При головній філії товариства «Просвіта» заснував стипендіяльний фонд імені свого батька Теодора Качали. Підтримував Наукове товариство імені Т. Шевченка. Його коштом споруджено школу та будинок читальні «Просвіти» в Медині. Матеріально підтримував НТШ, Руське педагогічне товариство, «Руську бесіду» та інші українські товариства.
Твори о. Андрія Качали друкували львівські часописи «Батьківщина», «Діло», «Червона Русь». З 1897 року він став дійсним членом НТШ. Отець Андрій був одружений із Леонтиною Охримович (1839-1912). На жаль, відомостей про його нащадків не виявлено.
Отець Андрій Качала бачив, наскільки обділені у здобутті знань діти з незаможних українських родин. І тому вирішив побудувати бурсу для учнів нижчих і середніх шкіл.
Газета «Діло» з цього приводу повідомляла: «1893 рік став пам’ятним для Тернополя, де русини, дякуючи особливо щедрій жертві одного патріота-священика з Поділля, здвигли величавий будинок на бурсу на 80 вихованців. Як головний фундатор, Андрій Качала пожертвував на будову 8000 злотих ринських і розпоряджався правом безкоштовно утримувати в бурсі найбідніших вихованців». Згодом Тернопільську бурсу назвали його іменем.
А ось о. Степан Качала так розпорядився своїми коштами: часопису «Діло» – 500 злр.; Руському педагогічному товариству – 1 000 злр.; політичному товариству «Народна рада» у Львові – 1 000 злр.; «Руській бесіді» у Львові на купівлю пляцу для побудови українського театру – 5 000 злр. (золотих римських –І. Д.); товариству «Просвіта» у Львові на видання популярних книжок для народу, премій для авторів і видання мапи України – 8 000 злр; з доходів від уділового внеску в «Народній торгівлі» на 100 злр. і депозиту там же на суму 1 000 злр. мають бути засновані дві стипендії для двох хлопців, які б забажали навчатися комерції.
Як і багатьох інших відомих галичан, отців Степана й Андрія Качалів переслідували австрійський та польський режими. Незважаючи на це, вони залишалися справжніми патріотами свого народу, захисниками української мови, історії, освіти та інтересів селянства. А ще вони були великими меценатами. Та все ж, у силу певних обставин, їхні постаті є призабутими.
Тож нехай дана публікація нагадає нащадкам про цих священників-меценатів і покличе сучасних для продовження їхнього благодійництва.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич».
