Сестри-близнючки. Юні львів’янки, які перервали успішну кар’єру молодих дипломатів у Польщі й повернулися до України, аби стати парамедиками. Уже четвертий рік воюють у гарячих точках України у складі добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Нині також працюють інструкторами, готуючи нову зміну парамедиків для фронту.
Сестри є третіми героїнями документального проекту «Жінки війни», в основі якого лежать вісім реальних історій жінок-українок, життя яких назавжди змінила російська агресія проти України.
Умови на фронті, в яких доводиться працювати парамедикам, є надзвичайно екстремальними. Одна зі сестер зауважує: «Під час евакуації пораненого, найважливіше в дорозі самому триматися на ногах і добре закріпити потерпілого, щоб він не літав по машині».
Більше того, завдання парамедика— зберегти основні життєві показники бійця до моменту, коли він буде доставлений до стабілізаційного пункту, де чергують медики.
«Якщо хлопці беруть зброю в руки, то наша зброя — турнікет. Ним ми рятуємо життя. Всі учасники батальйону „Госпітальєри“ готові їхати на фронт. Суть вишколу — навчити медиків працювати в умовах війни. Зокрема вміти винести пораненого з поля боя, не травмуючи його ще більше», — розповідає Софія Артемчук.
На її переконання, дуже важливо розуміти протоколи військової медицини і умови, в яких медикам прийдеться працювати
Повномасштабна війна дуже інтенсивна, тому є дуже багато поранених.
«Ми настільки звикли до війни з 2014, що я вже не знаю, як жити без війни. У 2014 році я починала з волонтерства і продовжила парамедиком. Батальйон „Госпітальєри“ для нас із сестрою став практично сім’єю», — ділиться Софія.
Дівчина розповідає, що зі своєю сестрою Соломією вони завжди були разом. Друзі її називали — дві кульбабки, які завжди бігають поруч.
«Мама нас підстригла дуже коротко і волосячко стирчало в різні сторони. Тому кульбабки. Під час вступу ми обирали факультет, який буде цікавим обом, щоб бути разом», — діляться спогадами про мирне життя сестри.
До війни сестри закінчили Ягелонський університет у Кракові, міжнародні відносини. Стажувалися у польсько-українській економічній палаті, а також були учасницями форуму молодих дипломатів у Польщі.
«Захистивши магістерську ми кинули всю кар’єру в Польщі і пішли вчитися на парамедиків. Найважче було у Запорізькій області — там було все: авіація, гради… Окоп, підвал, бліндаж — це не так страшно. Коли ти стоїш, і на тебе сиплеться стеля, то розумієш, що одна мить — і вона на тебе впаде…», — продовжує розповідь Соломія Артемчук.
Гасло батальону «Госпітальєрів» — «Заради кожного життя!»
Саме тому тут добровольці викладаються на повну і на максимум. Вони готові і під обстрілами рятувати потерпілих
З 24 лютого і до середини червня сестри постійно були на фронті. Починаючи з Київської області, Чернігівська… А далі вся лінія фронту — схід і південь.
Парамедики жили в місцевій лікарні, через річку від ворога.
«Все решту було в оточенні. Ми розуміли, якщо вони прийдуть, то 5 автоматів нас не врятує», — згадує парамедик Софія.
«Я в цей момент, — доповнює спогади сестри Соломія, — читала спогади наших хлопців із Холодного яру 1922–23 років. Ми настільки продовжуємо роботу один одного. Це для мене був темний коридор воз’єднання з історичним минулим. Це були найтемніші ночі в житті. Справді, було дуже страшно. Зранку приходили із села всі, хто потребував допомоги, і ми розуміли, що це наше світло — те, заради чого стоїмо — заради людей».
В «Госпітальєрів» 40 % в батальоні дівчата, вони переконані, що їх часто рятують знання.
«На першому етапі можна не зразу зауважити конкретне місце поранення, тому накладаємо турнікет максимально високо», — діляться досвідом парамедики.
«Ця війна наша загальна. Вона не тільки хлопців чи східняків. Це Україна і вона єдина. Я не можу відповідати за когось іншого, але можу контролювати своє життя. Якщо я можу, то йду і роблю», — наголошує Софія Артемчук.
«Я дуже хочу ходити на каблуках, цивільного і спокійного життя. Подорожувати і жити у різних країнах Європи, але доки війна я не можу цього зробити. Тому викладаюся на максимум тут, поруч зі своїми захисниками», — додає Соломія Артемчук.
