Жінка-науковиця, жінка-військова, жінка-фахівчиня чи жінка-мати? Про силу, становлення й фемінітиви.
Всю історію писали чоловіки, всі відкриття робили чоловіки, всі війни виграли (чи розпочали?) чоловіки. То чи справді це так, і де ж була жінка у час такого «патріархального розквіту»?
Для того, аби дати відповідь на ці запитання, варто насамперед зрозуміти наше сприйняття жінки. Як це зробити? Дуже просто. Ось декілька слів: «філологиня», «науковиця», «аудиторка», «автомобілістка», «борчиня», «директорка», «зварювальниця» і «льотчиця». Це був міні-тест і якщо у вас не виникло жодних обурень, вітаю, ви його пройшли. Та якщо якісь слова для вас «неправильні» чи «незрозумілі», то прочитайте наступні: «прибиральниця», «офіціантка», «кухарка». Чи виникли якісь неточності й тут? Те, як ми ставимось до жінок у різних професіях, віддзеркалює наше ставлення до жінок в цілому. Якщо ви позитивно ставитеся до жінки-кухарки, але вас бентежить жінка-науковиця, то проблема таки є – у вас самих та в позиціонуванні жінки в світі.
Кожен з нас проходив (або й досі проходить етап) несприйняття фемінізму, як руху. Та чому бажання мати рівність у світі нас так обурює? Очевидно, за цим стоїть підміна понять: ми забуваємо першопричину створення цього руху і сприймаємо окремі його течії за всю суть.
Насправді ж, фемінізм виник як боротьба. Боротьба за права та свободу, за освіту, за сприйняття, за безпеку. Тобто, за нормальне існування у світі, який колись, або й зараз, є чоловічим.
Чи знаєте ви жінок-вчених? Ну, окрім Марії Склодовської-Кюрі? Якщо знаєте, то одну чи дві? Та справа ж не в тому, що розумними були лише чоловіки. Просто жінку, яка колись займалась наукою, вважали б неправильною чи недалекою. Та й про науку жінки могли лише мріяти, бо освіта для жінок або була недоступною, або починалась і закінчувалась на веденні домашнього господарства. Лише одиниці мали можливість чогось досягти. Але й тут ми про них забули – «ефект Матильди», коли досягнення жінок не ставлять у порівняння або приписують чоловікам.
А яке ж історичне значення жінки та де були жінки під час воєн? Читаючи історію, здебільшого написану чоловіками про чоловіків, ми дуже рідко натикаємося на згадки чи свідчення жінок. Хоча останні існували у всі часи і пережили те ж саме, а подекуди й гірше. Але чи можна казати, що війну виграли чоловіки, забуваючи про внесок та спогади жінок? Коли всі чоловіки, відповідно до патріархального устрою, йшли до лав армії, жінки перекладали на свої плечі подвійні обов’язки: забезпечення нормального функціонування держави, виховання дітей, робота на чоловічих (раніше) посадах та допомога фронту. Жінки, які робили значущий внесок у перемогу, або боролися, як-от у часи повстанського руху, жінки, які пережили насилля та втрати, які померли за волю, або були закатовані – всі вони залишилися непочутими і забутими, усіх їх відтіснили на задній план, за спини чоловіків і назвали тилом. Безліч забутих історій, які могли би стати прикладом або повчанням. Як нам дати голос онімілому?
Ви можете сказати, що минуле залишилось у минулому, що зараз таких проблем немає, що нині жінки вільні у своїх діях. Та чи так це? Чи не чинимо ми так само у відношенні до наших жінок-військових, коли кажемо, що воюють «наші хлопці»? Чому не бажаємо, аби Бог беріг усіх, а не «хлопців»? Ні, це не означає, що нам не потрібно поважати чи любити чоловіків або хлопців-військових. Лише те, що повага ця має поширюватися на всіх.
У сучасному світі прав та можливостей справді більше. Але чи достатньо для того, аби уникнути насилля, жертвами якого, зазвичай, стають жінки? Чи достатньо для того, аби кожна жінка почувалася в безпеці і могла говорити вголос, аби кожна жінка мала повагу до себе, а не жила в рамках, які на неї «навісили», мов кайдани? Чи достатньо це для того, аби жінка, обіймаючи ту саму посаду, що й чоловік, отримувала ще й рівну зарплатню?
Для рівності не обов’язково забирати чиїсь права та свободи, можна просто й для себе мати такі самі. Не обов’язково ненавидіти чоловіків, аби вони перестали ненавидіти жінок, можна просто знаходити взаємну повагу. Хто є ми, якщо повага для нас це щось погане? Чи можу я, насамперед, поважати всіх, незалежно від віку й статі? Чи любов до ближніх має стать?
Марія ІВАНЦІВ.
