Попри важкі родинні обставини, Олеся Саварин* (ім’я та прізвище героїні на її прохання — змінено) у середньому віці народила другу дитину, і здійснила свою мрію стати перукарем.
Із Олесею я знайома ще з початку 2000-их, коли навчалася в аспірантурі. Ми зустрічалися на всеукраїнських наукових конференціях. Я представляла Прикарпатський університет, а вона — Чернівецький. Часто ми їздили до Києва, Дніпра, Харкова, і на тамтешніх наукових подіях були одні з небагатьох, які розмовляли українською. Доводилося нам і додому повертатися в одному потязі. Так в дорозі краще й познайомилися. Мене дуже здивувало, що, навчаючись в аспірантурі, маючи перед собою майбутнє науковиці, Олеся понад усе хотіла бути… перукаркою.
Колега розповідала мені з жалем, як вона хотіла вступити у професійне училище, стати перукаркою, робити людей красивими. Згодом дівчина мріяла відкрити власну перукарню, в якій би вона не лише працювала, але й безкоштовно навчала б дітей-сиріт. Але батьки Олесі були категорично проти. Її батько був заввіділенням в обласній лікарні, мати працювала на той час завучкою в одній із чернівецьких шкіл. І про те, аби їхня єдина дитина стала перукаркою, не могло бути й мови. Олеся з дитинства була доброю та неконфліктною, і наважитися піти проти волі батьків не могла. Тому за «порадою» мами вона поступила на філологічний. Мама дуже раділа, що донька продовжить вчительську династію, бо й бабуся дівчини теж була педагогом.
У школі Олеся навчалася добре, тому й поступила одразу, без «домовленостей». В університеті дівчина теж навчалася добре. Від другого курсу, за порадами мами, вона почала займатися науковими дослідженнями та брати участь у студентських конференціях. Але робила це лише тому, аби… мати можливість відвідувати перукарські курси, на які Олеся записалася. Отож у моєї знайомої було подвійне навантаження: вона мусила і наукові роботи писати, і курси відвідувати. Мати, бачачи, що донька вчиться, не зважала, що та затримується вечорами. Олеся казала, що вона сидить у бібліотеці. Сама ж старанно вчилася на курсах, а згодом була на практиці в одному з найпрестижніших салонів краси міста. Там дівчина ледь себе не видала, бо одного разу в салон прийшла робити зачіску директорка школи, в якій працювала Олесина мама. Обслуговувати її якраз випало Олесі, але, на щастя, їй вдалося вмовити колегу, і з директоркою працювала інша перукарка.
Мені було невтямки, чому ж моя доросла повнолітня знайома, яка може непогано заробляти, не скаже батькам, що обрала інший фах. І вони повинні прийняти її вибір. А якщо би вони її вибір не прийняли, то Олеся могла просто піти від них, зняти кімнату чи невеличку квартиру, працювати, заробляти, і ні від кого не залежати. «Я так і зроблю, нехай лише захищу дисертацію, покладу диплом кандидата наук мамі на стіл, і піду»,— тихо мовила, наче виправдовуючись переді мною Олеся. Я, звісно, не розуміла такої позиції, але це був її вибір.
…З роками наші з Олесею дороги розійшлися, адже ми не були ані подругами, ані навіть добрими знайомими. Щоправда кілька раз у рік ми писали у соцмережах одна одній вітання зі святами та кілька рядків про те, що відбувається у нас в житті. Так я дізналася, що Олеся, захистивши дисертацію, не стала викладачкою, і перукаркою – теж. Вона стала… дружиною, а згодом – мамою. Її обранцем став сусід та однокласник Роман, який ледь не з першого класу був закоханий у дівчину. Але освідчитися доньці лікаря та вчительки хлопець не наважувався, бо походив з незаможної родини.
Після закінчення школи Роман поїхав за кордон на заробітки, довго працював, розбагатів, купив кілька вантажівок і автобусів, заснував фірму з перевезень і пішов свататися до однокласниці. Олеся здивувалася, проте… погодилася, адже через навчання та потаємну роботу вона не мала часу на особисте життя, жодних залицяльників і романтичних стосунків у дівчини також не було. Весілля було гучним та пишним. Через рік Олеся народила дівчинку, яку назвали на честь батька — Романія.
Новоспечена матуся хоча й хотіла працювати, але не могла: треба було доглядати дитину, дбати про чоловіка, порядкувати у великому особняку, який придбав для родини Роман.
«Коли доньки трохи підросли, я почала говорити з чоловіком, аби допоміг мені придбати перукарню, але той навіть слухати не хотів. Про викладацьку роботу, до речі, також, — зізнається Олеся. — І взагалі Роман після кількох років сімейного життя дуже змінився. Він вважав себе головним годувальником родини, і хотів, аби увесь світ крутився довкола нього. На мої бажання він просто не зважав».
Далі була Революція гідності, війна на сході країни. На превеликий жаль, Роман став на бік… росії, бо його бізнес був пов’язаний з перевезеннями із нині ворожої держави.
Олеся намагалася говорити з чоловіком, просила його, аби той, як сотні інших бізнесменів, полишили московію та переорієнтувалися на Європу. Але Роман, як звично, на дружину не зважав. Казав, що вона нічого не тямить у «серйозних справах», і лише з росією Україні буде добре. Чути це від чоловіка, який працював роками в Європі, було дивно. Проте, як з’ясувалося, Олеся просто не знала його вподобань та прихильностей. Роман був таким, бо за кордоном працював з росіянами, які йому так «промили мізки», що він готовий був стати зрадником та переїхати у росію. Саме це він пропонував Олесі, але вона навідріз відмовилася.
«До 2017-ого року чоловік займався перевезеннями до ворожої країни, — розповідає Олеся. — Мені було дуже важко, адже я щодня читала в інтернеті та бачила, що робиться у нас через ворожу агресію: гинуть наші хлопці, тисячі людей позбулися своїх домівок. Але Роман на те не зважав, ба більше, він став неабияким прихильником і «ревним» прихожанином московської православної церкви, хоча його батьки – греко-католики. Ми й шлюб брали та хрестили доньку в чернівецькому катедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці. Щоправда, якщо чесно, добрим християнином Роман ніколи й не був. У церкву приходив кілька раз у рік, на великі свята».
Чим більше чоловік бував у росії, тим більше змінювався. Роман хотів і Олесю брати з собою до російської церкви, але, на щастя, жінці вдалося відмовитися, кажучи, що у неї нема часу, бо треба вдома порядкувати. Отож він і не наполягав. Жінці було боляче спостерігати, як змінюється коханий. Підтримки вона не мала, бо батьки Романа на той час уже померли. Далеким родичам було байдуже, а батьки Олесі сказали, що в родину доньки втручатися не збираються. Життя жінки перетворилося на суцільний біль і непорозуміння.
«Чому ж ти не звернулася до священника церкви, в яку ходиш, чи до когось зі знайомих? Можливо хтось та й всовістив би Романа?», — запитала я знайому. Вона відповіла, що про таке навіть не думала, бо завжди звикла мовчати про те, що робиться в її родині. – «Тепер я розумію, що напевно, так і треба було зробити, хоча… зараз це вже не має значення… Роман виявився дуже поганою людиною, зрадником родини і зрадником України. Жити з ним не буду та подам на розлучення», — продовжує жінка, яка наразі перебуває та працює в Австрії.
…Надалі Олеся розповіла, що в 2021 році вона… завагітніла вдруге. Стати знову матусею вона вже й не сподівалася, адже жінці було за 40. Роман почав категорично наполягати, аби дружина… позбулася дитини. Казав, що вони вже «старі», що їхня доросла донька-студентка її не зрозуміє, та й дитина може народитися з вадами. Але вагітність була нормальною, в дитини не було жодних патологій. І ніщо не стояло на перешкоді появи на світ другої донечки в родині. «Ти ж начебто віруючим став. Хіба у вашій церкві підтримують аборти?», — казала чоловікові Олеся. «Ну… церква церквою, а я слухати дитячі плачі й дивитися на брудні памперси не збираюся», — рішуче відповідав Роман. Олеся, звісно, чоловіка не послухала і на початку 2022-ого народила доньку Віталіну.
…Перед російським вторгненням в Україну Роман, сильно посварившись з дружиною, таки виїхав у росію. Олеся дуже переживала, але вирішила, що далі так бути не може. Отож разом з Романою та Віталіною виїхала за кордон. Родина зупинилася у невеличкому містечку в Австрії. Через два місяці Олеся почала працювати у невеличкій перукарні. І хоча дотепер жінка робила зачіски лише своїй доньці та зрідка знайомим, її вміння і старання оцінили. Тепер до неї навіть записуються на кілька днів наперед. Романа допомагає мамі з молодшою сестричкою, двічі в тиждень разом з кількома молодими українцями їздить до Відня та інших міст Австрії збирати й сортувати допомогу для ЗСУ.
Про батька Романа говорить неохоче. Каже лише, що шкодує за тим, що не вникала в стосунки батьків, а жила своїм життям. Бо коли б вона знала, яким є її тато, то, напевно, вмовила би маму швидше піти від нього. А зараз їй просто шкода, що вона… його донька.
Своє майбутнє Олеся бачить у Європі. Вона каже, що лише далеко від дому вона… нарешті подорослішала, почала робити те, що хоче. А хотіла вона завжди робити людей… красивими.
А Романа хоче повернутися в Україну, окрім своєї економічної освіти, здобути ще фах психолога та допомагати воякам, які повернулися з фронту. Про що мріє Віталіна — наразі невідомо, вона… просто щаслива з найріднішими.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
