Історія Олени Добко і Вікторії Маціної завершує проект «Жінки війни» на Живому телебаченні. Це лікарка-хірург та перев’язувальна медсестра, які працюють разом.
Глядачам представлено збірний образ медпрацівниць, які опікуються пораненими внаслідок війни. Олена та Вікторія працюють у відділенні хірургії Львівської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги — це лікарня, до якої шість місяців евакуаційні потяги зі сходу та півдня країни мало не щодня привозять постраждалих. Українські лікарі працюють із травмами та пораненнями, яких ніколи не бачили у своїй практиці. Молоді фахівчині — Олена та Вікторія, — які лише кілька років тому почали свою практику, нині зустрілися зі страшними реаліями професії і тепер тримають свій медичний фронт.
Олена Добко впродовж двох років працює лікарем-хірургом. Вважає свою професію важкою фізично і морально-психологічно.
«Дуже часто і вдома думаєш про те, як хворий, чи все з ним добре. Історії пацієнтів, особливо тих, які мають мінно-вибухові травми, вражають. Це історії людей, які в одну хвилину втратили абсолютно все. До нас привозили пацієнтів, яким говорили, що вони мають несумісні з життям поранення, але нам вдавалося і таких рятувати», — розповідає лікар-хірург.
Медсестра Вікторія Маціна ділиться, що пацієнту з такими важкими ранами хочеться максимально допомогти. «Зробиш перев’язку, промиєш чи просушиш рану — і стає психологічно й фізично легше. Я хочу максимально допомогти пацієнту полегшити його біль. Те, що роблю для пацієнтів, вважаю своїм покликанням. Я повинна це робити. Якщо я не захочу допомагати, то хто це буде робити в цей час війни?» — підкреслює медик.
Олена Добко добре пам’ятає ніч, коли почалася війна. Жінка була на нічному чергуванні в лікарні. Тільки о 4-й годині лягла спати, а вже о 5-й її розбудили рідні з повідомленнями про те, що почалася війна.
«До години часу зібралося все відділення, усі згрупувалися, почали працювати нон-стоп. Я не знаю, скільки ми не виходили з лікарні. Я, напевно, півтори доби», — пригадує вона.
Гнат Герич, завідувач1-го хірургічного відділення Центру Хірургії Лікарні Святого Пантелеймона 1 ТМО Львова, розповів, що в ці дні, коли були ракетні обстріли на заході України, до лікарні було госпіталізовано рекордну кількість людей — 70 в один момент, із яких усі потребували негайних операцій для порятунку життя.
«Найбільше пацієнтів привозять із регіонів, у яких ведуться активні бойові дії. Це схід України, південь. Це і діти, і старші люди. Дуже сильно страждало цивільне населення. Пролікували понад 6 тисяч пацієнтів», — додає завідувач хірургічного відділення.
Інна, постраждала мешканка Харкова, розповідає, як їм вдалося вижити з онуком, а також про те, що сина і чоловіка покалічили ворожі снаряди.
«Мого сина тяжко поранили у черевну порожнину. Це була ворожа бомба чи міна… Хати не стало. Не знаю досі, яким чудом вижили ми з онуком. О пів на першу ночі ми лягли спати, я почула, що десь вже зовсім близько загриміло, почала шукати онука, а він уже біг до мене. Це були секунди. Я встигла його заштовхати до ванної кімнати і крикнути своїм хлопцям, щоб вставали. Накрило все, що могло», — розповідає Інна.
«Ніколи не чула від когось, що хтось втомився чи комусь важко. Навіть таких розмов немає. Хоча звичайно, що важко всім. Усі працюють на ентузіазмі, любові до роботи і до людей. Найбільша винагорода, коли хворий іде додому своїми ногами, каже „дякую“ або обіймає на прощання», — зауважує Олена Добко.
«Я пишаюся тим результатом, що бачу. Допомогти пацієнтові — це дуже велика наша місія», — додає перев’язувальна медсестра Вікторія.
«Якби нам не допомагав Бог, нам би було дуже важко. Думаю, що кожний лікар, коли йде на якесь втручання чи має сумніви, він звертається до Бога. Це сила, яка нам допомагає. Хоч ми в тилу, але це наш фронт, ми постійно перебуваємо на фронті», — переконана лікарка-хірург Олена.
