Слова «вимкнення», «світло» та «електроенергія» стали своєрідними тригерами для кожного українця. Але людина має дивовижну властивість – пристосовуватися до різних умов, зокрема у такі важкі часи. То як знаходити світло у непроглядній пітьмі?
Кожного разу, коли вимикають світло, у моїх очах з’являється не те, щоб веселий, але вогник – тепер я можу знову взяти до рук книжку і при цьому не «гризти» себе за бездіяння. Не скажу, що роблю це рідко, але інколи на такі звичні колись речі просто не вистачає часу. А на що не вистачає часу вам?
Зараз маємо чудову можливість наздогнати всі свої «життєві» турботи: розібратися у своїх думках, проводити час у родинному колі, вишити нарешті картину або дочитати книжку. Усі наші клопоти, на які бракувало сили, ресурсів чи часу, можна втілити тепер, бо «кінець» світла – не кінець світу! Налаштовуючи себе на позитив, ми принесемо його і в наше життя, і у життя близьких нам людей. Якщо будемо дивитися на відключення електроенергії як на можливість, жити стане легше. (І так, я розумію, що це важко – відмовитися від звичного ритму життя, але кожного разу, впадаючи в негатив, згадую, що на передовій і в окопах ще важче, що мої проблеми порівняно з цим – дріб’язок, я живу, маю рідних і оселю, а все решта – мине).
Тож, що то за примарна «можливість» і як її розгледіти?
Ми завжди кудись поспішаємо, за чимось біжимо і досягаємо мети. Та тепер нам надали те, чого нам так бракувало – час. Часто, заклопотані своїми справами, ми забуваємо, що він «біжить» разом з нами. «Біжить» наввипередки. Не поруч. Швидше. Та іронічно те, що, аби сповільнити його, маємо самі збавити темп і відчути його плин. Оглянутися навколо і знайти світ у собі, почати щось нове, незалежне від блага цивілізації, знайти свою творчу сторону або просто відпочити. «Взяти час за руку» і сказати: «Стій! Почекаємо разом?» – дати собі той «загублений» час, віднайти затишок у колі рідних чи друзів. Бо для того, аби відчути тепло, не потрібне опалення, його можна знайти в обіймах, у розмовах або у добрих словах. Для того, аби побачити любов, не потрібно вмикати світло, варто лише прийти до людей, яким не байдуже (ну, або завести домашню тваринку, запас любові якої невичерпний). Те, що цінне, воно поруч, варто лише роззирнутися довкола.
Особливо це актуально напередодні Різдвяних свят – у часі, коли навіть дорослі знаходять віру і не лише в дива. Бо атмосфера свята – це не про вогники, не про новорічні прикраси й ковзанку або освітлені вулиці. Не про сяйво ялинки, а про сяйво людських сердець – згорьованих і зранених, стомлених і розпачливих, але досі сильних. Бо сила наша в тому, аби дарувати посмішку навіть у найважчі часи, а свято для нас це про духовне єднання усіх, як нації або родинного кола, сім’ї за настільними іграми при свічках, або волонтерів (а кожен з нас має бути трішки волонтером) з військовими, тими, хто дарує нам кожен вечір і кожен день. Чи зможе темрява вистояти проти людського духу? Духу тих, хто замість вогників прикрашає ялинку сніжинками, вирізаними з паперу разом з найріднішими людьми, тих, хто всією сім’єю колядує при свічках, і тих, хто пам’ятає про нужденних навіть тоді, коли потребує сам.
І тих, хто пам’ятає, що навіть після найтемніших ночей завжди настає світанок, а добро перемагає зло – незалежно яка казка.
Тож нехай грудень буде початком вашої казки та вашого нового, щасливішого життя. Навіть якщо провідником буде вогник свічки…
Марія ІВАНЦІВ.
