Війни, кріпацтво, геноцид завжди були в українській історії. Проте навіть такі трагічні події були мінливими, а от спроби знищити українську мову проходять через нашу історію червоною стрічкою
Головний ідентифікатор нації – мова. Саме через комунікацію люди створюють особливі зв’язки, традиції, побут та впізнають одне одного.
Спроби заборони українську мову можна побачити з 15-го століття, коли цар Олексій Михайлович та патріарх Філарет у 1624 році наказали зібрати усі українські книги та спалити їх із подальшою забороною купувати та друкувати українську літературу. З 1672 року люди не мали права навіть тримати у себе вдома книги українською.
У 1700-х цар Петро І видав наказ про заборону української мови та дав розпорядження, аби кращих студентів з Києво-Могилянської академії, а їх на той час було 200, скоротити до 161, а найбільш перспективних примусово перевезти до Москви. У їх число входили Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Лазар Баранович та безліч інших.
Російська влада цілеспрямовано намагалась вкрасти усю інтелектуальну еліту української нації та примусово видати її за свою. Ці факти є лише одними з багатьох, які показують що делінгвізація української мови набула значних масштабів протягом 17-19 століття.
І авжеж не варто було навіть мріяти про постановки вистав українською мовою, адже театр був місцем культурного відпочинку російської інтелігенції, разом із балетом, який на той час був гордістю росіян.
Нові спроби заборони української ставали суворішими з кожним разом, Наступним кроком у боротьбі з українською мовою став Емський указ, який одночасно й погіршив і покращив стан. Указ передбачав не лише заборону друку книг українською мовою, а й викладання нею у початкових школах, та вивіз на територію російської імперії книг українською мовою без особливо дозволу. Проте один пункт з цього указу був переглянутий у 1881 році, тож українці отримали змогу ставити вистави українською. Але була умова: вистава українською мовою мала йти лише після такої ж вистави російською. Це був значущий крок вперед для культурного світу України.
Мова – це найкращий спосіб визначити та відокремити особливість однієї нації від інших народів. Заборона ж мови стає передумовою до знищення цілої культури. І не раз зазнавали цього болючого впливу українці, але завжди знаходили шляхи протистояння терору влади та безглуздим заборонам.
Одним із культурних інструментів у боротьбі став Театр Корифеїв. Саме так називали перший професійний український театр, який був відкритий у 1882 році у тодішньому Єлизаветграді. Театральна спільнота зібрала найкращих представників українського літературного світу та почала творити нову історію.
Корифей — «той, хто стоїть на вершині»
Засновником театру став Марко Кропивницький, який незабаром передав трупу під керівництво Михайла Старицького. Саме Старицький, людина з великим серцем та безмежним талантом, присвятив театру усе своє життя. Михайло Петрович був композитором, письменником та навіть словотворцем.
Найуживанішими словами створеними ним, які ми зараз використовуємо є «майбутнє» та «мрія».
До театру були залучені Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та інші. На сцені театру ставили такі п’єси як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина» та славнозвісна «Енеїда» Котляревського. Неймовірний успіх також мала українська версія «Ревізора» Гоголя.
Український театр відокремився від польського та російського і нарешті почав створювати незалежні постанови. Це стало початком відродження епохи українського слова у театральній сфері та величезним кроком для самосприйняття українців. Нарешті люди мали змогу відчути себе представленими та побаченими.
Проте це не давалось із легкістю. Театр – дороге задоволення тож зрозуміло, що підтримки від влади не було. Для його утримання Михайлу Старицькому довелось продати власний маєток. Кошти пішли на найнеобхідніше: утримання великої трупи, пошив костюмів, декорацій та гастролей. 1907 року Миколі Садовському вдалося відкрити в Києві перший стаціонарний Український театр.
Цікаво зазначити, що Театр корифеїв вважали кращим за імперський.
Це був складний, але все ж таки сильний початок для українського театру. На жаль проіснував стаціонарний театр лише сім років. На початку Першої світової влада царської росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.
