Про Андруховича, літературу, нагороду Гейне і «культуру відміни»
Кажуть, що революції – підвалини прогресу (насправді, не знаю чи кажуть, але так кажу я), та чи може бути навпаки? Чи буває бунт заради бунту і чи не стане він натомість «завалом» нашої еволюції?
До чого я веду? Чи знайоме вам слово «закенселити»? Я б сказала, що це слово сучасної молоді, та це буде неправдою, бо я, як представниця тієї самої молоді, вперше почула його нещодавно. В перекладі на людську це слово «скасувати», а використовується воно для позначення такої собі «культури відміни» або ж «культури скасування». Що це таке? Засудження окремої людини, корпорації чи організації (список можна продовжити) через неприйнятну чи образливу поведінку, висловлювання. Закенселити когось або щось – це, в ідейному вигляді, боротьба за толерантність, врівноваження та справедливість, за мірою ліберального суспільства. Цікаво, що подібна форма бойкоту відома людству ще з давніх часів, раніше вона називалася остракізмом – практикою політичної боротьби у деяких полісах Стародавньої Греції, коли людину, що могла загрожувати демократії, виганяли з міста. Радикальні способи у боротьбі за ліберальні цінності – ідея, стара як світ, втім дієва. Та кожна медаль має дві сторони, усе залежить від того, якою стороною одягати на шию…
З одного боку, культура «відміни» насправді дає можливість простим людям впливати на результати: або компанія звільняє працівників, що суперечать людським цінностям, або залишиться без клієнтів. Відома особистість, що дозволяла собі цькувати інших і поширювати певні наративи, раптом втрачає популярність, бо люди не хочуть сприяти негативу. Суспільство усвідомило, що воно є рушійною силою, що демократія – не лише «високе» слово з давньогрецького словника, а влада народу, наша влада. Ми владні над тим, які цінності поширюємо, і над тим, як ці цінності сприймають інші. Ми впливаємо одне на одного і залежимо від інших. Розуміємо, нарешті, що кращий світ не побудує ніхто, окрім нас, а у світі непевному не обов’язково величати непевність… Та навіть у такої, здавалося б, ідеальної сторони є зворот – людський фактор. Те, що ми ніколи не зможемо «закенселити» –це свідомість оточуючих людей: у нас немає запасної планети, аби «з’їхати» від усіх не ідеальних та «недалеких», а тому тут нам залишається один шлях – допомогти їм зрозуміти. Звісно, це дещо важче, аніж засудити та забути, але не те, щоб у нас був вибір…
Та перед тим, як «розставляти крапки»,слід зрозуміти, що не все варто захищати від руки правосуддя, навіть (тим паче!) людського. Бо є речі, які маємо кенсилити першими з надією на те, що хтось візьме приклад. Інколи це питання не лише моральних цінностей, але й здорової громадянської позиції. Особливо гостро маємо застосовувати це до споживання російського продукту, медійного чи ні, у час війни з росією. Маємо розуміти як це впливає на нас, на наше життя та оточення, а також знати, що так робити не можна. Та що робити у ситуаціях, коли медаль повернулася «ребром»?
Знайомтеся, Юрій Андрухович, «ребро» української літератури.
Нещодавно наш інфопростір сколихнула звістка про розмову шановного пана Андруховича з не шановним російським чи то письменником, чи то кимось там (ключове слово «російським»). Здавалося б, про що говорити, наче вже всі слова сказані, діалоги вичерпані та й ментальність не поєднується, та пан Юрій, очевидно, так не вважав… За що й поплатився «ударом від культури скасування» по своїй репутації. Багато його шанувальників відмовилися від його творів, розчарувалися у його позиції та відцуралися від майбутніх робіт. Та чи варто засуджуючи за «сьогодні», забувати «вчора» і перекреслювати «завтра»?
Юрій Андрухович – непересічна особистість не лише в Україні, але й у світі. Про це свідчить, зокрема, його остання нагорода – премія Гейне, якою його нагородили 13 грудня, з нагоди 225-річчя Генріха Гейне, за внесок у літературу. Та ця премія лишень «одна з», бо насправді найвизначнішим для нас є піднесення української літератури силами Андруховича на світовий та європейський рівень. Його творчість – це не лише про створення «станіславського феномену», а й про вплив на формування літературного процесу в Україні. Есеїст, письменник, поет, перекладач та громадський діяч (ще й в Івано-Франківську народився) – хіба це не достатній «послужний» список? Хіба перед тим, як однозначно «відміняти»,не потрібно звернути увагу на досягнення і працю? Наша перевага і біда у тому, що ми прагнемо до ідеалу. Та інколи у цій радикальній боротьбі ми ладні стерти геть усе, бо що помилка – одразу «брак». Чи не варто натомість звернути увагу на щось інше? Звісно, я також обурилась на діалог з росіянином, бо колективну відповідальність ніхто не відміняв.Та чи забула я про сталу громадянську позицію і всю колосальну працю заради ідеї творення гідної української літератури? Ні… Бо світ не лише «чорний» і «білий», у ньому завжди є безліч відтінків, а наші вибори, безумовно, призводять до наслідків. Та чи не стане наслідок «відміни» нашою «ахіллесовою п’ятою»? Можливо, радикальним треба бути до того, що насправді погане?
Ми завжди можемо відреагувати й засудити, сказати, що є неприйнятним і чого ми бачити та чути не бажаємо, але цим самим зможемо дати другий шанс… Чи можемо ми дати той шанс людині, яка у свій час дала його «занепалій та відсталій», за чиїмись мірками, українській культурі?
Марія ІВАНЦІВ
