П’ять уроків, які ми мали усвідомити впродовж року, що минає (проте, ніколи не пізно).
Чи задумувались ви над тим, чому чорний колір вважають негативним? Як біда – то зразу чорна, як у чорному – то в траурі, поганий період у житті – чорна смуга, а важкі часи чорні й темні… Та інколи темрява – це можливість знайти світло, а чорний – це просто колір. Так само як білий чи синій, зелений або червоний, а наше упередження породжене стереотипами.
Стереотипне мислення – це те, з чим стикаємося кожного дня, і те, до чого самі ж призводимо. Варто лише навчитися відпускати ситуацію і приймати інші точки зору як рівні, то одразу відчуємо полегшення – тягар людських сподівань «спаде з наших плеч», а з ним – наша прискіпливість та осуд до оточення. Лише справді щаслива людина уміє «пробачати» іншим їхню недосконалість та приймає її у собі. Якщо стереотипи породжують упередження, то воно, без сумніву, є причиною осуду. А що ж породжує осуд? З часом цей ланцюг духовних вад стає надто важким, аби тягнути його на шляху до своєї душевної гармонії. Так, розуміємо, що навіть маленьке зло у нашому серці з часом прогресуватиме. Та це не означає, що ми маємо картати себе за прояви емоційної людської недосконалості, а навпаки – зрозуміти її та прагнути ставати кращими.
Зараз маємо на те чудову нагоду, бо кінець року – найкраща можливість, аби підбити підсумки й проаналізувати успіхи. Зрозуміти себе не легко, та ще важче зробити це у нашому часі. Як позбутися зла у своїй душі, живучи серед цього ж зла і страждаючи від нього? Хіба це можливо? Відповім, що так. Найважливіше – робити висновки, а пережиті труднощі сприймати як уроки.
Безперечно, ще рік тому ніхто не міг уявити собі такий розвиток подій. Усі ми «будували» плани, мріяли й ділилися очікуваннями від прийдешнього нового року. Втім, якщо порівняти наші сьогоднішні бажання, і ті, що загадували минулого року, то зрозуміємо, як багато у нас було і як мало нам потрібно для щастя. Дякувати за те, що є – ось перший урок, який ми маємо усвідомити. Ніколи не знаєш, що буде завтра.
Проте, завжди бачиш, що було вчора – це вже урок наступний: моя хата не скраю. З початком повномасштабної війни кожен усвідомив її всюдисущість, однак не всі зрозуміли, що насправді війна тривала завжди: гібридна, культурна, інформаційна, а тепер ще й тотальна. Вона завжди була поруч і чекала на можливість, чекала на рішення, чекала допоки ми її побачимо. Та ми не хотіли бачити, ми не хотіли чути чи кричати про неї звідусіль. Можливо, якби ми відстояли свої територіальні кордони раніше, якби говорили, звертали увагу людства на це порушення тоді… Та зараз – просто зараз. Головне, що буде завтра, а все залежить від того, що було вчора. Чи зможемо виправити свої помилки і не лишитися осторонь? Почати з себе?
Почати з себе – не просто урок, радше закон, за яким маємо жити, якщо хочемо кращого майбутнього. Це позитив, якому ми навчили один одного, переконалися, що кожен з нас важливий, бо коли довкола тиша, то навіть один голос лунає, мов дзвін. А що, коли голосів безліч і коли всі вони пояснюють іншим, здавалося б, прості речі, до яких ще не дійшла більшість?
Пояснити себе завжди важко, однак варто спробувати. Зобразити свій погляд на творення держави і показати свій підхід до її будівництва. Якщо кожен свідомий українець почне пояснювати себе, то вже завтра наша культура заговорить про себе, наша історія пояснить себе, наша мова озветься, а держава – заявить про своє процвітання.
Бо наше завжди розуміє нас, головне – самим збагнути свою приналежність. Виокремити себе як особистість, як громадянина і як частину рушійної течії – «згребти» на шляху всі наслідки примусової асиміляції. Звернути увагу на речі, які чомусь є частиною нашого існування, але при тому й інструментом до нашого поневолення.
Та найбільшим «гальмом» нашого людського і громадського «росту» є людська байдужість. Та це – урок, який ми вже засвоїли: зрозуміли, що всі ми єдині. Спільна любов, як і спільне горе, об’єднує, а коли це все прикріплене «дрібкою» української ментальності, не залишається нічого, окрім сили людського духу. У ньому – наша незламність і віра, терплячість і нескореність, сила і воля.
Безумовно, ми не зможемо підвести підсумки, допоки не поставимо остаточну крапку (синьо-жовтого кольору, звісно), не зуміємо робити аналіз року, бо 2022-ий триватиме нехай не на календарі, а у наших серцях. Хтось закінчить його відлік після перемоги, інші житимуть з ним, як з тавром на зраненій душі. Є й ті, хто назавжди залишаться у 2022-у, а з ним – у нашій світлій пам’яті…
Ціна нашого аналізу непомірна, але результати вселяють нам віру. Бо ми все ж дісталися точки гармонії, нехай не внутрішньої, а колективної. Ми – нація, ми пам’ятаємо минуле, але здобуваємо майбутнє, знаходимо радість і творимо добро, ділимося милосердям і вчимося «пояснювати себе», поважаючи інших. Ми – нація, про яку було безліч стереотипів, які успішно «ламаємо» й сьогодні, а ті, хто ними керувався, лише «кусають лікті».
То ж скільки ще стереотипів залишилося на наступний рік?
Марія ІВАНЦІВ
