Рускій мір намагався забрати у нас надто багато – нашу культуру, мову, наші традиції та звичаї, ментальність та духовність. У когось він забрав рідних, у когось – надію, ще хтось втратив дім. Втрати, що їх зазнавали століттями і до нині, – непомірна ціна нашої єдності. То чи дозволимо ми забрати у нас Різдво?
Цьогоріч атмосфера зимових свят оминає наші домівки – замість того, аби радіти снігу, ми думаємо про те, як наші захисники й захисниці сидять в окопах, а вуличне освітлення – вже не про гірлянди, а про ліхтарі, які, на щастя, змогли увімкнути на декілька годин…
Тепер ми зрозуміли сенс колядки «Сумний святий вечір» – багато з нас не має їжі чи дому, або не може зустріти Різдво у родинному колі, бо втратив родину, не проронить сліз, яких не залишилося, тримаючи кращі часи лише у пам’яті. Та пам’ять не мусить бути гірким спомином – вона гідна того, щоб стати теплим спогадом.
Не можна жити минулим, хай яким страшним воно не здається, бо завжди є час попереду. Чи дозволимо ми собі відчути його, прожити сповна і за тих, хто вже не може? Наші втрати і перешкоди навчають нас бути сильними, та попри це ми вчимося лагідності. Війна вкрала майже рік із нашого життя, тому нині маємо нарешті показати їй, що, попри всі зусилля, цей рік – єдине, що їй дістанеться, бо надалі вона не забере у нас право на наш час. Так само, як і нині ми не можемо подарувати наш світлий промінь надії, Різдво Христове, у руки злої війни, якими, наче маріонеткою, керує звір.
Різдво – це наш час духовного відродження. Разом з Новонародженим Дитям народжується наша віра і людяність, натхнення і піднесення, єдність і добро.
Дискусії про те, чи варто святкувати Різдво у такий важкий час, не мають існувати, бо святкування – це не лише про пишні столи і гучний сміх, насамперед це про прийняття. Так ми дозволяємо собі повірити у диво, а Ісусові – увійти у наші серця, народившись у Вифлеємі. Бо Він, народжений у скруті, уособлює сьогодні кожного з нас – загублених, зранених, зниклих безвісти і зневірених. Бо сьогодні ми всі – діти, що шукають прихистку. Якими б сильними ми не були, та всередині кожен хоче мати краплю любові, яка може вести нас по житті, як ясна зірка вела до Вифлеєму. Ту краплину любові дарує нам Ісус-дитя, коли ми дозволяємо Йому увійти в наше життя і приймаємо Його. Її нашим близьким даруємо й ми, нею ділимося вже майже рік один з одним, всією нацією. Бо попри нашу різність знаходимо схожість і слідуємо за нею, допоки серця не почнуть битися в унісон, натхненні спільною ідеєю.
Різдво настане для всіх, хто справді його чекає – у храмі, за столом чи на посту. Найімовірніше, цього року Ісус народиться в окопах під тиху молитву й гучний обстріл. Незалежно від дати і календаря, головне – аби щиро і разом.
У нас забрали вже надто багато, аби віддати ще й нашу дитячу віру у благодатний час Різдва. Святкуймо народження Ісуса, не забуваючи, що ми за нього відповідальні. Пам’ятаючи про усіх, хто має потребу, і всіх, хто дарує нам життя. Нехай наша віра стане гранітом, наша любов буде нашою опорою, а наше милосердя – нашою колядкою, яку несемо у світ з року в рік. Бо це – наш звичай і наша ментальність.
А головне – пам’ятаймо, що в час Різдва збуваються мрії і творяться дива, якщо щиро у них вірити. Тому, я впевнена, що цьогоріч наша колективна мрія справдиться, якщо ми усі щиро попросимо…
Марія ІВАНЦІВ
