«Я почуваюся поганою дитиною, коли помиляюся… Зазвичай тому, що мої батьки думають, ніби я роблю це навмисно». Це тільки одна зі зворушливих фраз дітей у кабінеті психолога. Що ви зробите з цим далі?
Нещодавно в мережу потрапили висловлювання дітей, записані психологами. Однак ці зворушливі слова діти не мають змоги сказати своїм батькам, тому що вдома немає жодного «каналу їх прийому». Щоб вони могли відчинити двері своєї душі, потрібен добрий, уважний слухач, який їх приймає. Це неможливо, коли батькам здається, ніби вони знають, які їхні діти. Ані тоді, коли викреслюють їх, — ані коли просто не бачать їхнього психічного життя.
Ось кілька прикладів:
«Коли ти кажеш, що я тебе розчарував, ти вбиваєш мене. Я схибив не тому, що хотів зробити тобі боляче. Я просто вчуся, як діяти» (13 років).
«Я люблю своїх батьків, навіть якщо вони на мене кричать. Я завжди їх люблю. Я хотів би знати, що й вони мене так само люблять» (10 років).
«Моя мама каже: “за хвилину” — і минають години. Тому я кричу і вимагаю. Вона про мене забуває» (16 років).
«Моя мама каже, що вона дуже зайнята, але переписується з подружкою по телефону весь день. Чому вона каже мені неправду? Вона просто уникає мене» (9 років).
«Коли ти мене обманюєш, якщо я запитую, чи в тебе все “ок”…, я перестаю довіряти собі. Я з’єднаний з тобою…» (15 років).
«Мій пес отримує більше уваги, ніж я. Тато сказав, це тому, що пес мовчить. Отже, я теж перестав говорити» (7 років).
«Якби я втік, то мої батьки навіть не помітили б. Вони вже не кажуть мені “на добраніч”» (6 років).
Для дітей ми найважливіші у світі
«Коли ти кажеш, що я тебе розчарував, ти вбиваєш мене. Я помилився не тому, що хотів зробити тобі боляче, Я просто вчусь, як діяти» (13 років).
Батьки часто недооцінюють, до якої міри вони важливі для своїх дітей. Загалом поширені стереотипні думки, що для дітей важливі смартфони, інтернет, ровесники. Насправді у кожного покоління є свої захоплення, а стосунки з друзями і подружками мають величезне значення і для трирічних, і для 17-річних дітей. Проте якщо їм бракуватиме розуміння і прийняття з боку батьків — їхнє життя стане нестерпним. Дітям потрібно знати, що батьки пишаються ними, вірять їм і люблять їх понад усе у світі. Без цього діти дуже страждають та інтерналізують ставлення батьків до себе. Так, якщо батьки вважають дитину дурною, то вона і справді починає думати так про себе.
Діти безмірно нас люблять
«Я люблю своїх батьків, навіть якщо вони на мене кричать. Я завжди їх люблю. Я хотів би знати, що й вони мене так само люблять» (10 років).
Ми завжди можемо бути впевнені у безмежній любові своїх дітей. Якщо вам важко в це повірити, то пригадайте, що ви відчуваєте до своїх батьків. Навіть якщо ми з ними конфліктуємо, то все одно зберігаємо в серці їхні бажання і думки щодо нас. І майже щодня про них пам’ятаємо. Ми інстинктивно хочемо вберегти маму чи тата від страждань, заплющити очі на їхні недоліки, зважаючи на їхню думку. Навіть якщо це завдає нам болю, і ми насправді робимо по-своєму. З любові до батьків діти готові пожертвувати собою. Вони можуть почати погано думати про себе і погано ставитися до себе — тільки б захистити любов до людей, які дали їм життя і дбають про них.
Діти пам’ятають слова, сказані в гніві
«Мій пес отримує більше уваги, ніж я. Тато сказав, це тому, що пес мовчить. Отже, я теж перестав говорити» (7 років).
Слова, які ми кажемо дітям і про дітей, глибоко западають їм в душу. Дурні жарти, сарказм і критика формують в їхній психіці образ себе, світу і стосунків з іншими людьми. Всі твердження мають силу будувати і зміцнювати («я довіряю тобі», «ти ок», «я радий тебе бачити»), або гальмувати в розвитку і нищити («ти мені заважаєш», «я тебе не люблю», «з тобою стільки клопоту»). Іноді симптом, який з’являється у дитини, є наслідком того, як ми до неї звертаємося. Наприклад, якщо хтось із батьків свідомо (або несвідомо) посилає маленькій людині меседж: «зникни» (бо «ти забагато потребуєш», «від тебе одні проблеми», «ти нас дратуєш», «ти недостатньо стараєшся» тощо), це може вплинути на розвиток депресії або схильності до самоскалічення. Буває, що тільки помічені в школі труднощі або виявлена хвороба змушують батьків зупинитися біля дитини, даючи їм шанс помітити її.
Діти мають добрі наміри
«Я почуваюся поганою дитиною, коли помиляюся… Зазвичай тому, що мої батьки думають, ніби я роблю це навмисно» (7 років).
У дітей немає наміру ускладнити нам життя або завдати шкоди. Вони будь-якої миті у найдоступніший для них спосіб намагаються реалізувати свої потреби або розповісти нам про них. Вони поводяться тяжко для нас особливо тоді, коли втомлені, перезбуджені й голодні (не лише фізичної їжі, а й нашої уваги, турботи чи присутності). Так відбувається тоді, коли вони переживають емоції, що перевищують їх, і вони потребують допомоги, щоби з ними впоратися. В кожній із цих ситуацій діти потребують нашої мудрої підтримки, а не покарання. Відповіддю на їхні промахи має бути доброзичлива й терпелива допомога в їх виправленні та розумінні. Приниження й неприйняття — це поганий спосіб реагування на зіткнення.
Ми будуємо почуття власної гідності у дітей, приділяючи їм час
«Я б хотів бути таким само важливим, як їхній телефон» (6 років).
Не досягнення й похвала будують почуття власної гідності наших дітей, а час, який ми з ними проводимо й безоціночна увага, яку ми їм приділяємо. Іншими словами, діти потребують нашої цікавості, але без оцінювання, і нашого, батьків, бажання бути з ними в їхньому світі. Вони потребують цього у будь-якій ситуації: і коли приходять показати нам малюнок, і коли ми самі виходимо з ініціативою пограти в м’яча або в настільну гру. Саме з цього діти роблять висновки щодо того, наскільки вони для нас важливі. Тож, можливо, варто запитати, чим вони люблять із нами займатися й за чим найбільше сумують. Відповідь справді може нас здивувати…
Дітям потрібні наші слова і чесність «Моя мама каже: “за хвилину” — і минають години. Тому я кричу і вимагаю. Вона про мене забуває» (16 років).
«Коли ти мене обманюєш, якщо я запитую, чи в тебе все “ок”…, я перестаю довіряти собі. Я з’єднаний з тобою…» (15 років).
Цілком можливо, що доросла людина, яка відкладає на потім всі свої потреби — і пов’язані з реалізацією, і основні, такі як записатися до лікаря чи сходити в туалет, — у дитинстві часто чула: «хвилинку». Діти добре відчувають, коли у списку пріоритетів їх пересувають щораз далі. Коли батьки не дотримуються слова — діти думають, що вони неважливі. Їм починає здаватися, що їхні цілі, межі й потреби несуттєві. Дорослі, які не дотримуються слова або кажуть неправду, роблять світ дитини нестабільним, вона немає на що спертися. Як у будинку з дірявою чи хиткою підлогою, де двері й вікна постійно міняють розташування непередбачуваним чином. Зростаючи в таких умовах, важко потім довіряти собі, світові та людям, бо невідомо, чого очікувати.
Важливі маленькі жести
«Якби я втік, то мої батьки навіть не помітили б. Вони вже не кажуть мені “на добраніч”» (6 років).
Дітям потрібно знати, що вони з нами пов’язані. Ця єдність будується завдяки різним жестам. Особливо сприяють цьому ритуали: коли ми робимо щось спільно або з думкою про них. Це може бути вечірнє читання перед сном, або спів разом по дорозі до садочка. Чи навіть слухання в машині улюблених записів, спільна їжа або чай по обіді.
Звісно, ми маємо свої, дорослі проблеми; але хіба вони колись закінчуються? Ні… Тому варто записати в календар конкретний час, який ми присвятимо дітям. Нехай вони знають, що ми зарезервували його виключно для них.
Інколи ми вирішуємо за дітей, бо нам здається, що вони вже виросли з якихось речей. Якщо хтось уже такий великий, що може самостійно почистити зуби, то вже напевно не потребує читанки на ніч. Справді? Краще перевірити. Інакше наша дитина може почуватися дуже самотньо.
Я могла би про нас, батьків, написати те ж саме, що й про дітей: що у нас завжди добрі наміри. Коли ми працюємо до смерті, то робимо це з думкою про майбутнє дітей. Коли підвищуємо голос, то хочемо навчити їх чогось важливого. Але виявляється, що застосовані нами методи можуть бути дуже ненадійними. І тоді слухання того, що хочуть сказати нам діти, може дати нам дуже багато. А нашим дітям повернути відчуття того, що вони не самі у світі.
