У полоненому ворогові 51-річна волонтерка Анна Чаленко впізнала батька своїх доньок-близнючок.
Жінка поверталася додому плачучи, хоча вже давно сльози не набігали їй на очі, бо навчилася бути сильною. Волонтерка почувалася жахливо, огидно, принижено.
«Так я почувалася напочатку 1990-их, коли мене не хотіли прийняти на роботу,— розповідає жінка. — Кому потрібна вчителька молодших класів? У міських школах всі місця зайняті, а в село, звідки янарешті вибралася, й сама повертатися не хотіла».
Батьки – сільські вчителі – також допомогти не могли, бо самі ледь зводили кінці з кінцями. Хоча просили доньку, аби поверталася, пропонували свиней розводити, м’ясо продавати.
«Чи ви з глузду з’їхали? — кричала Анна. — Це я в інституті п’ять років вчилася, з «червоним дипломом» закінчила, і знову біля свиней ходила? А попросити когось, аби мене на роботу взяли, не можете?».
Але батьки лише руками розводили. Вони були занадто чесними й не могли пристосуватися до ситуації, коливсе вимірювалося грошима та знайомствами.
Зі сльозами дівчина покинула батьківську хату і вирішилазалишитися в місті. Жила в гуртожитку. Щодня обходила знайомих, усіх просила, аби їй допомогли знайти хоча б якусь більш-менш пристойну роботу. Але даремно.
«Одного разу на вулиці я познайомилася з Ангеліною, —згадує Анна. — Вона виглядала чудово, від неї тягнувся шлейф дорогих парфумів, мала гарний та модний одяг, бездоганний манікюр. Розповідала, що живе в Югославії, але приїжджає в Україну за товаром, який там перепродує».
Ангеліна запропонувала новій знайомій допомагати їй. Казала, що згодом, коли Анна заробить грошей, то зможе залишитися жити в Європі.
«Ти подумай, а я за два тижні прийду»,— сказала нова знайома.
Анні довелося погодитися, бо роботи вона так і не знайшла. За допомогою Ангеліни дівчина швидко виробилазакордонний паспорт. І вже за місяць вони їхали у незнану й екзотичну для Анни Югославію. На кордоні дівчина дуже хвилювалася, адже перевозила товар подруги. На щастя, все обійшлося і вони приїхали у Вуковар, де на Ангеліну вже чекав її друг Мілко. Нова країна, навіть нові запахи, нові незвичні й смішні для неї імена, мова, трохи схожа на українську,аледивна.
Проте роздивлятися та вивчати країну й людей Анна не мала часу. Ангеліна одразу залучила їїдо роботи. Дівчина мусила стояти на базарі й продавати продукти. Анна соромилася, нічого не вміла, але мусила пристосовуватися, бо нова подруга сказала, що коли та не буде добре працювати, то викине її на вулицю.
…Отож…біда та безвихідь навчили всього. Через кілька місяців дівчина вже так освоїлася на югославських базарах, що ніхто би й не впізнав колись залякану чужинку. Анна вивчила мову, орієнтувалася, де, що і за скільки можна продати…
А далі була війна, усе почалося так, як тепер в Україні. У серпні 1991-ого сербські військові взяли в облогу Вуковар, де на той час Анна жила. Почалися бомбардування. Місто було цілком зруйноване, дівчина з Ангеліною втекли до Нового Саду. Допоміг їм місцевий мешканецьДамір, якого дівчата називали Данилом, або Данькою. Він торгував усім, чим міг, перевозив людей, харчі, бензин, був пронирливий і хитрий. Дорогою до Нового Саду Дамір мовчав, але згодом розповів Анні, що його дружина, яка, до речі, була з росії, з двома доньками втекла додому, як лише почалися заворушення.
Анна пошкодувалачужинця, який їй… сподобався. Згодом вони почали жити разом. Щоправда Дамір дуже дивувався, що в Анни ще не було жодного чоловіка. Він думав, що вона, як багато колишніх мешканок радянського союзу, розпусна та легкодоступна. Згодом чоловік навіть картав себе, навіщо він почав жити з Анною. Бо ж начебто треба було одружитися з доброю і чесною жінкою. А цього він не планував і не хотів.
«Чи любила я Даміра?,— розмірковує Анна. — Напевно, ні. Молода була, нерозважлива, він тоді був просто моєю опорою та охороною. І все…».
Згодом Анна вирішила, що вже трохи заробила грошей, і треба повертатися додому. Дамір навіть був радий за подругу.
Удома Анна почала торгувати, і ця справа їй вдалася. У пригоді стализнання й хитрість, здобуті на чужині.
«І я лише почала «розкручуватися», як дізналася, що…вагітна, — згадує волонтерка. —Дитина, звісно, була від Даміра. Батьки були категорично проти і наполягали на аборті. Проте я вирішила, що буду народжувати».
Анна зателефонувала Ангеліні. Та розчулилася й дозволила пожити у її квартирі. Так що житло в Анни було. Згодом вона повідомила про вагітність батька майбутньої дитини.Він про ценавіть слухати не хотів, казав, аби Анна отямилася, не псувала собі життя, і також наполягав на аборті. Однак жінка була непохитною.
«Ну,якщо хочеш, народжуй,— різко сказав по телефону Дамір, який зрозумів, що Анна не позбудеться майбутньої дитини. — Та батьком нікому я більше ставати не збираюся, бо вже маю двох доньок, які далеко, і я не знаю, що з ними робити. У мене своє життя, утебе — своє».
…У травні 1992-ого на світ появилися Анна й Даниїла. Мати назвала доньок на честь їхнього батька й себе. Дівчата були наче віддзеркаленням одна одної. Вони виростали тихими, спокійними, здоровими, рано стали самостійними. Щоправда вчитися не хотіли, зате ледь не з пелюшок почали «торгувати». Ще у дитсадку дівчатка могли «продати» усі свої поламані іграшки і принести додому кілька гривень та гордо поставити на стіл. Коли дівчаткам виповнилося 10, в Українуприїхав Дамір, який увесь час, хоча і з постійними сварками, таки висилав Анні гроші на дітей. Він довго дивився на доньок, мовчав, нервово курив. А ті скакали навколо нього, щебетали, бо Аннаїм завжди говорила, що в них далеко є батько, який їх дуже любить, проте приїхати не може. Дамір сказав, що жити з Анною не буде й не хоче, проте буде «батьком на відстані».
…Минали роки. В Анни так і не склалося родинне життя. Жінка присвятила себе дітям. Близнючки закінчили торгівельний коледж та допомагали матері на ринку. Згодом Анна вийшла заміж, ізараз у неї підростають донечка Оксанка та син Богданчик. Даниїла дуже захопилася торгівлею і допомагала матері.
Революція Гідності, війна на сході України, а потім повномасштабне вторгнення росії перевернули життя родини Анни. Жінка з Даниїлою почали возити гроші й продукти спочатку на Майдан,згодом – на Схід, а потім – на фронт. Знайомств серед бізнесменів у жінкине бракувало, тому легко домовлялася про все.
«Нещодавно наш світ ще більше перевернувся, бо ми побачили, як наші хлопці вели полоненого, — сумно продовжує волонтерка. —Я впізнала, це був…Дамір, батько моїх дівчат. Ми дізналися, що він переїхав у росію до колишньої дружини. А тепер воював як снайпер. Той, з яким я жила, увірвався, як ворог, у країну, де жили його доньки…».
Увечері Даниїла ридала в Анни на колінах.
«І в кого ти, тату, стріляєш? Чому воюєш на боці орків?, — схлипувала вже доросла жінка, а мама не знала, як її втішити. — Явважала його батьком. Далеким, малознайомим, але батьком. Та чоловік, який приїхав убивати інших у країну, де живуть його діти, для нас перестав існувати».
Анна зізнається, що хотіла би якось поговорити з Даміром, але Даниїла дуже просила не робитицього. І ще просила не казати сестрі Анні, яка зараз чекає на народження третього малюка, про те, кого і де вони бачили.
Наразі Анна й Даниїла багато спілкуються з капеланами, бо глибоку душевну рану, завдану батьком, може вилікувати лише Бог.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
