У кожному з нас живе націоналіст чи націоналістка (і я не про шизофренію). Питання в тому, чи встигнемо ми знайти спільну мову, допоки нас не знищать поокремо?
Думки про націоналізм кардинально різняться, що, власне, нормально, бо скільки людей – стільки й думок. Та чи не обумовлене це різним трактуванням і сприйняттям?
Уявімо собі: стоїть хата. У ній – родина, сміх, радість, затишок та аромат свіжої випічки. Живе тут і немовля – воно ще маленьке, гойдається в колисці і впевнене, що світ прекрасний, а його дім найбезпечніше місце після батьківських обіймів. Час іде, маля робить перші кроки, опираючись на стіни рідного дому (все ж правда: у своїй хаті і стіни бережуть).
Росте дитина, але всі її найкращі спогади залишаються вдома, тут її будить ранкове сонце у вікно, тут проводить останні його промені. Тут родина й любов, найкращий у світі золотистий пес і найнахабніший чорний кіт. Усе життя юної особистості обертається навколо дому – смуток і радість, щастя і спогади. Змінюється й хата: у ній роблять ремонт, купують сучасніші меблі, а в гості заходять інші люди. Минуть роки, хата стане невпізнанна, а дитина – вже дорослою, однак для неї батьківська хата завжди буде серцем спокою і любові. Мій дім – моя фортеця. Що зробить молода людина, коли одного дня прийдуть чужинці, аби забрати її? Питання, звісно, риторичне, і вказує нам на наші приорітети.
Саме такою хатою для нас є наша Батьківщина – ми тут росли, вчилися, плакали і сміялися, закохувалися і втрачали. Одного дня ми ледь не втратили й її… День, з періодичністю у століття (дав Бог сусідів). Та саме з великої любові ми могли раз у раз відстоювати нашу державність, ідентичність та культуру. Не хотіли, аби наш дім забрав жахливий хтось, бо для нас є різниця і у нас є майбутнє. Саме наша любов до рідної землі не дає нам просто залишити її на поталу ворогу. Сила нашої любові до рідного це і є патріотизм. І впевнена, що він є в кожній гідній людині, однак його рівень різниться через певні обставини. Рівень любові (тобто, патріотизму) у наших венах пропорційно залежить від обставин, та все ж – він є, він тут і з нами. Чи дамо ми шанс рости йому всупереч?
Наш усвідомлений і прийнятий патріотизм називаємо нічим іншим, як націоналізмом. Саме здоровим націоналізмом, який дає нам чітку позицію і волю, повагу до свого і важливість оберігати, а не підмінним поняттям, яке нам про нього насаджували, кажучи, що націоналізм дорівнює нацизму.
Насправді ж, це робилося для того, аби люди самі ж цькували людей, які просто люблять свою батьківщину, що, як наслідок, виливалося у страх бути інакшим і відсутність духовновитривалого стержня нації. Для чого? Думайте самі.
Щодо межі між націоналізмом і нацизмом – «що у надлишку, те шкідливо». Навіть найблагородніші ідеї можна обернути на користь найстрахітливішого зла, якщо мати вплив. Грань цих понять аж ніяк не тонка, вона чітко обумовлена і «заплутана колючим дротом», однак її стирають ті, кому це вигідно, прикриваючись прикладами з історії. (Привіт, інтелектуальний аналіз, який має надавати нам висновки і не допускати до влади хворих та неповноцінних психів, «помішаних» на «високих» ідеях).
Любити і захищати своє – найменше, що ми можемо зробити для вкорінення на цій землі і становлення своєї державности. Бути націоналістом, у здоровому значенні, – об’єднувати і прославляти, будувати і створювати, боронити і леліяти нашу ідентичність та наш дім.
Наша любов має стати осердям нашої незламності і силою наших починань, бо якщо не знайдемо свій патріотизм, так і лишимося безхатьками, поневоленими ворожими амбіціями і культурою. Бо це – питання нашої гідності і самоідентичності, фундамент нашого майбутнього дому.
Марія ІВАНЦІВ.
