Вже майже рік наша країна страждає від хворого тероризму «дорогих визволителів». Кожне місто, яке зазнало шкоди від нелюдської агресії, – трагедія, про яку неможливо забути. Та забувати й не доводиться, бо кожного дня наш спокій сколихують новини про обстріли, смерть чи руйнацію. Остання жахлива звістка про Дніпро – немов ще один удар по нашій незламності.
Як світ може спокійно за цим спостерігати та безчинствувати? Коли ставимо собі це запитання, маємо поставити зустрічне: «Як можна й надалі споживати будь-який медійний російський контент?». Коли в одну мить ти називаєш росіян злочинцями, а вже в іншу слухаєш російську музику, читаєш «вєлікіхрускіх класиків» або дивишся відео російською мовою. Як назвати це, якщо не байдужість?
Становлення громадянської свідомості залежить від рівня інтелектуальної та культурної зрілості. До правильних висновків, рано чи пізно, дійдуть усі. Певна річ, якщо захочуть. Але ми, ті, кому не байдуже, маємо про це щодня говорити й пояснювати вплив будь-якого ворожого контенту на нашу самобутність.Лише тоді ми зможемо захистити наші кордони, коли очистимо свій простір від прихованої ворожої пропаганди у нашому тилу та захистимо свою культуру.
Та перед тим, як засуджувати людей за зневагу, згадайте, яким був наш інфопростір всього декілька років тому…
Відчуваючи загрозу, ми почали гостро реагувати на все, що її проеціює. Зокрема, стали помічати російські наративи у кожній сфері нашого життя, а тому відмовилися від їх споживання. Та чому ми не бачили цього досі? Адже ми безтурботно поглинали російський контент на нашому телебаченні – фільми, серіали чи мультфільми, звикли до російської мови в державних засобах масової інформації та спілкувалися з росіянами в епоху толерантності через віру у те, що «не всі ж погані».
Усе це, здається, було в «іншому житті»,та попри це – було.Цілі покоління виростали на російських серіалах і фільмах, що транслювалися на нашому телебаченні. Чому ж ніхто не помічав прихованої пропаганди, прославлення росії та «жарти про українців»? Чи означає це, що зараз маємо покоління з очевидним комплексом меншовартості та сталою думкою про «гірше» українське? Чи зможемо це побороти і як нам у такому випадку боротися за викорінення російського впливу з нашого соціуму?
Певна річ, ми не можемо вимагати радикальних змін поглядів у людей, якими донедавна були ще самі. Та відпустити питання нашого культурного становлення «за течією» не можна.
«Не там ворогів шукаєте» –ось що ви можете почути у відповідь на своє зауваження. Проте варто пояснити, що ворога не треба шукати – він уже знайшовся і показав себе. Наш ворог спільний, а насадження своїх наративів через культуру – його інструмент узвичаєння у нашому просторі та наших головах.Якщо ми надамо можливість ворожим звичаям і думкам прижитися у нашій країні, то самі наблизимо себе до падіння. Нормалізація будь-чого російського у нашій країні – це прогалина в тилу, яка ослаблює нашу здатність до протистояння. Вживаючи російський контент, вручаємо ворогу дарунок – вплив на нас.
У своєму трактаті «Мистецтво війни» Сунь-Цзи писав:«Досвідчений воєначальник підкорює супротивне військо без бою, бере муровані міські фортеці, не атакуючи, завойовує ворожу державу без затяжної війни. І тому його перемога беззаперечна у світі».
Просто завоювавши довіру – виграють війни. «Заманювати» нашу довіру у «тенета» російської пропаганди розпочали давно і, на жаль, успішно.
Кожен рух – визвольний, просвітницький чи загарбницький – починається з ідеї.Якщо я дозволяю послаблювати осердя національного становлення і цим впливати на свої принципи та ідеї, чи справді я українець?
Марія ІВАНЦІВ.
