«Вітчизна – це не хтось і десь.
Я – теж Вітчизна» (Іван Світличний)
Нещодавно до Івано-Франківська завітав відомий український письменник, поет, музикант, громадський діяч та волонтер (і так, це все – одна людина) Сергій Жадан. Пан Сергій один з тих людей, які щодня, з року в рік, доводять усьому світу, а насамперед українцям, що українська культура жива і готова заявити про себе. Окрім того, він ніколи не забував про те, що війна триває: зараз, від 2014 року і увесь час нашого співсусідстваз країною-загарбником.
Та, якщо ви гадаєте, що далі я писатиму біографію Жадана, то ви помиляєтеся. Зараз не про це (хіба, зовсім трішки). Єдине, що хочу зазначити, цікавий факт: після того, як Сергій Жадан робить селфі поблизу пам’ятників росіянських класиків, ті (себто, пам’ятники) мають властивість зникати. Та це не про диво, а про силу людського впливу, адже споруди ті демонтують. Вже є ціла низка жартів про те, що «Жадан звільняє постаменти для себе», а сам письменник, жартуючи, просить: «Друзі, припиніть, будь ласка, надсилати мені фотографії пам’ятників із адресами!».
Та чому сьогодні ми маємо звільняти місце для наших діячів й очищувати постаменти від нав’язаних нам «класиків»? Впевнена, що й досі знайдуться ті, хто скаже, що це «всього лише пам’ятник», який не має відношення до того, що коїться тепер.
Проте, коли ми дозволяємо собі так думати, робимо саме те, для чого ті скульптури встановили – стираємо межу культурної самосвідомості та нормалізуємо ворожі впливи. Інколи пам’ятник – це не лише данина історії. Інколи це і є історія: захована, втаємничена та забута. Стерта, як і межа між «рідним» та «чужим».
Чи є на росії бодай один пам’ятник українським митцям? Ні, «вкрадений» ними Микола Гоголь не рахується. Чому ж у нас так багато їхнього? Хіба у нас не було вартісних діячів?
Авжеж, були! Вони жертвували усім, аби вознести українську культуру, ідею та ментальність. Письменники, що писали, спочатку на папері, а потім – своєю кров’ю, лежачи біля залитої багряними плямами стіни. Митці, що творили усупереч, й музиканти, які грали так, немов вони зійшли з рядків «Фуги смерті» Пауля Целана. Грали свою останню мелодію…
Були й політичні діячі, громадські активісти, врешті-решт – просто небайдужі люди, які не бажали коритися диктаторському поневолювальному режиму. Вони чинили опір і вони залишилися безіменними, на жаль, загубленими могилами…
Увесь культурний і людський супротив радянській владі, який чинили корифеї української державності, дав нам нині можливість захищати своє. Завдяки дисидентам, шістдесятникам, повстанцям національного духу маємо нині свою державу, мову й звичаї.
Ті люди – не просто постаті, які творили наше, українське «Я», це зеніт сонця під назвою «нація», а ми дозволили йому згаснути. Дозволили хмарам асиміляції знову затулити українське небо…
Ми не пам’ятаємо імен та вчинків, приймаємо розкіш жити в рідному домі за буденність і забуваємо історію, своє коріння. Ніхто не згадує, що руки, які встановлювали пам’ятники російським «митцям»,у той самий час копали могили для еліти української культури. Ми втратили зір, духовність і єднання.
Кажучи, що роки тому всі злочини приховували від простого народу, пам’ятаймо, що для правди час настав давно, але ми не хотіли її бачити, дізнаватися й згадувати.
Та сьогодні ми готові.
І вже завтра ми знатимемо не лише тих творців, що віддали життя за нашу ідентичність, а й тих, хто робить це просто зараз.
Марія ІВАНЦІВ.
