Так багато героїзму і так багато зради в нашому народі. Чому один воює, покидає сім’ї, рідних, близьких? Інший скельця, знаки розставляє для москаля. Спокуса? Гроші? Шантаж? Багато роздумів з цього приводу. Та час такий критичний, що й вирішувати ці питання слід екстремально: зрадників – на палю, ворога – в землю. Жорстоко, але справедливо. Інакше вмрем як нація, як церква, як людська цивілізація. Архистратиг Михаїл переговори не вів, Апостоли з мечем ходили (вже ж не хліб вони ним різали).
У центрі Європи і на краю життя добро й зло зійшлися. Саме так мусимо пояснювати своїм дітям сутність нашої боротьби. А ще виховувати слід їх, наших діточок. Розказувати історію сім’ї, родини, України. З маленьких краплинок складається хмарка. Кожна людина гармонійна фізична і духовна частинка великого людського організму і як його мальовничої складової – свого народу. Тому дитина має знати, як будувався її дім і (в разі) хто його зруйнував. Вона ніколи не продасть ворогу таємницю цього дому, вулиці, міста. Спокуса грошей чи страху не здолають її, якщо з молоком матері, зі словом батька закладено пам’ять поколінь.
Саме тому взялася за перо і розповідаю спогади моєї цьоці пані Марії Панкевич, якій так красиво виповнилося 80. Вона ще та ниточка, яка в’яже пам’ять і розповіді сто-стоп’ятдесятирічної давності до наших днів. Її заповітною мрією є гідно вшанувати свого рідного вуйка, маминого брата, який був священником, – отця Павла Микитина.
Життя кромсало і терзало його дні. Був у немилості в кадебістів, тому спокою не давали. Не хотів продавати людей, порушувати Таємницю Сповіді, тому продавали його. На жаль, юди є в усі часи, в усі віки. Товариш отця Павла казав пані Марії: «Ми з вашим вуйком інакші, як усі, тому й умови праці, служіння нам створюють інакші». Бідолаху знайшли повішеним на будові у дочки.
А отцю Павлу шкодили, як могли. Колотнечі, плітки, підслуховування… Навіть пожежу влаштували у саму Великодню п’ятницю.
Та давайте торкнемося світлої сторони. А вона була. Отець любив життя, людей, вмів відрізняти від полови справжнє, поринав душею у прекрасне, інших туди пригортав.
…Рід Микитинів заїжджий у Тисмениці, хоча органічно вписався нині в канву міста. Слобожанщина. У тих краях непокірні три брати помстилися панові і втекли на Західну Україну, яка входила до складу Польщі. Вирізнялись високою міцної статурою, незалежною вдачею. Шабля, бінокль і наган – ті статки, які з собою привезли. Шабля й понині зберігається у родинній колекції, наган втрачено, бінокль, надіюсь, буде повернено.
Один з братів – Данило одружився з Катериною із роду Гриників. Народили п’ятеро діточок. Батько рано помер у віці 40 років, як гласить надгробний напис. Підняв важкого дуба і підірвався. …Несолодка то вдовина доля. «Дивіться, мамо, який Павлусик чемний, – хатку вам позамітав», – і мимоволі втома, жаль і гіркота відходили з душі й тіла. Що з поля вони не виживуть – це мати зрозуміла добре. І продавати почала рідну кровну… «Здуріла», – казали односельці. Не зважала. На зароблені гроші спершу старшого Семена відправила до Львова на науку. Згодом – Павла до Станіславова. Дочка Марія подалася в Америку. А Ганна (моя баба) помагала в господарстві. Сабінка маленькою померла. Не вберегли.
У долі Павла відіграв роль місцевий священник. Сподобався розумний юнак і почав роз’яснювати йому сутність Церкви і життя, зрештою, його майбутнього у цьому ореолі. Сам хлопець про священничу кар’єру не мріяв. Після гімназії працював у «Просвіті».
Хоча був цікавий випадок у дитинстві. …Поки мама в полі, Павлусь метнувся до залізничної станції, що вкінці городів, з чистою криничною водою. Люди з поїзда охоче гамували спрагу. На зароблені копійки купляв маленьким братикам-сестричкам гостинці і біг додому. Одного разу головний рабин їхав через наше місто. До вагона юрмився натовп євреїв задля благословіння. Хлопчина попросив дозволу, і рука рабина лягла на його голівку. «Ти будеш духівником, але у своїй вірі», – сказав Павлові.
Незадовго пластун, активний просвітянин Павло Микитин вступив до семінарії, став священником. Пророчі слова справдилися…
Сьогодні минає 50 років від смерті отця Павла. Очевидно, що й рабин уже на Небі. Чи побачилися вони там? Чи розумів парох Тисмениці, на яку дорогу наставляє Павла?
…Світ змінювався у минулому столітті епохально. Перша світова війна, переділ світу, зародження комуни, яка свої ракові щупальця пускала і на Західну Україну. Здібного молодого священника Павла зі Станіславівської катедри спершу посилають в Озеряни Тлумацького району, щоб спинити вплив московської пропаганди. Пастирська праця тут мало не коштувала отцю життя. Підкладена під сходи вибухівка тільки пошкодила ногу. Згодом єпископ Григорій Хомишин просить отця Павла поїхати в рідне село Його Преосвященства (Гадинківці, що на Тернопільщині). Просить поїхати на три місяці, щоб рятувати віру, отруєну підпільниками-комуністами. Три місяці, які стали отцю Павлу усім життям. Тут вірно служив Богові й людям. Вів паству дорогою спасіння крізь бурі, перешкоди і негоди. На історичних зламах України й світу зберіг їм Церкву, яку з усіх сил намагалися закрити. Царство Боже прихиляв до землі у ті страшні безбожні, комуністами спалені дні. Вдячні Вам, вуйку. Родина щаслива, якщо має трудівника Господнього дому. Є на кого рівнятися тут, на землі, є в кого просити захисту у Невидимих світах. Є за кого молитися. Священники потребують наших молитов.
А ще родинна пам’ять зобов’язує нас знати своє коріння. Дерево ж роду спрагло зобов’язує прищеплювати до нього гілочки-діточки. Розповідати минуле задля майбутнього. Головне – робімо це, поки є в кого спитатися.
Леся ПРОКІПЧУК
