У Бога свої шляхи, на яких нічого не буває запізно. І приклад 69-річного диякона Тараса Паната — підтвердження цьому: чоловік сів за студентську парту у 62 роки, щоб здійснити мрію і покликання свого життя — стати священиком. Про труднощі, сумніви, але й натхнення, підтримку і джерело сили — у «Добрій розмові» з Тарасом Бабенчуком розповідає Тарас Панат, який 8 січня у соборі УГКЦ Святого Юра у Львові прийняв дияконські свячення.
Про пізні покликання
Кажуть, що покликання до священства чи монашества не може бути пізнім — воно або є, або його немає: Господь кличе до служіння, незважаючи на вік чи життєві обставини. І тоді людині важливо розпізнати це покликання, знайти в собі сили йти за ним, а Церкві — прийняти і допомогти укріпитися на цьому шляху.
Загалом, в УГКЦ були і є диякони різного віку. Дияконія (від грецького διάκονος — «служитель») — перший ступінь прийняття святого Таїнства Священства із трьох можливих (наступні — священицтво (або пресвітерство) та єпископат). Обов’язки диякона — це співслужіння єпископам і пресвітерам при уділенні ними Святих Таїнств, здійсненні богослужінь тощо. В Україні на сьогодні дияконія часто є перехідним етапом до священства: диякони, зазвичай, — це майбутні священики. А от у США та Канаді є практика, коли на дияконів висвячують побожних заслужених парафіян поважного віку, і вони залишаються дияконами до кінця свого життя. В Україні таких довічних дияконів значно менше, як і тих, хто отримує свячення у старшому віці.
Питання так званих пізніх покликань в УГКЦ існує і у різний час було предметом обговорень Синодів єпископів: що робити з покликанням зрілих людей, якими мають бути їхні формації, де вони мають навчатися (свого часу йшлося навіть про окрему семінарію для таких осіб).
У часи підпілля Церкви до духовних семінарій приймали уже зрілих осіб, тих, кому виповнилося 30 років. Коли УГКЦ вийшла із підпілля і була кричуща потреба у священиках, до семінарій вступали всі, хто мав бажання, й на вік зважали в останню чергу. Але досить швидко на формацію до семінарій почали брали, головним чином, переважно юнаків — чи відразу після школи, чи із щойно здобутою вищою освітою, але у віці до 30 років. Для старших осіб ситуація із навчанням у духовних закладах і, відповідно, із свяченнями, знову ускладнилася, хоча у семінаріях бувають семінаристи і сорока-, й п’ятдесятирічні.
Шляхи Господні незвідані
Приклад 69-річного диякона Тараса Паната — яскравий, показовий, оптимістичний, але, й по-своєму, драматичний. На його історію, певною мірою, наклалися й історичні реалії, у яких перебувала Церква в радянські часи — зокрема, у 1950-1960-ті роки, і сучасні реалії ейджизму у нашому суспільстві та можливість долання цих стереотипів. Історія отця Тараса підтверджує — наполегливістю і працею, з Божою і людською поміччю, можна досягти навіть, здавалося б, неможливого.
Отже, історія Тараса Паната, новоспеченого диякона, який все життя хотів стати священиком.
Народився у селі на Львівщині. Щонеділі ходили родиною до церкви, де служив священик, який заторкнув серце хлопця. Отець пропонував йому вступити до духовної семінарії. Це були 1960-ті: діючими були лише храми РПЦ (російської православної церкви), Українські Церкви — під забороною і в підпіллі. Їхати до російської семінарії на край світу, в Ленінград, хлопець не хотів, хоча думка про священство запала йому в душу. Тож вступив до Львівського університету, на механіко-математичний факультет. І, приїжджаючи до рідного села, навідував свого священика — спілкувався з ним, той давав йому релігійну літературу і, врешті, подарував дуже цінне на той час синодальне видання Біблії.
«Я чув потім різне про священиків того часу, але те, що у мене залишилося в душі від того мого отця — дуже світла, радісна і вдячна пам’ять, — ділиться пан Тарас. — Моє моральне, культурне і духовне становлення у ті часи відбувалося саме завдяки йому. Про підпільну Греко-Католицьку Церкву я дізнався значно пізніше: у нашому селі про це не було відомостей, про це не говорили, бо я б знав…»
Цікаво, що якихось утисків за свої релігійні погляди і практики пан Тарас не зазнав: у львівському НДІ, де він працював, знали про це, але не переслідували, як це було у ті часи з греко-католиками. Займався родинними справами, виховував дітей: кінець 80-х — початок 90-х, економічна ситуація була важкою, треба було дбати про хліб насущний.
«Але тоді відбувалися події, які ніби повертали мене до думки про священство, — згадує далі Тарас Панат. — УГКЦ вийшла з підпілля, по селах — і в моєму рідному селі теж, люди розділилися на дві групи — на греко-католиків і православних: постало питання поділу храмів, аж до того що люди готові були братися за сокири. І священик, який на той час служив у нашому селі, зумів сказати такі слова, що за якийсь час конфлікт ущух. І це була ще одна віха для мене: я побачив, наскільки потрібним для людей може бути мудре слово священика».
Про навчання і пряму дорогу
В кінці 90-х пан Тарас Панат став парафіянином греко-католицької церкви — храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. І висловив своє бажання стати священиком пароху цього храму — о. Оресту Фредині, який пообіцяв дати рекомендацію, але попередив: на здійснення цього бажання знадобиться час. Чи були сумніви, що воно колись здійсниться і що на це є Божа воля?
«Звичайно, були. Можна назвати це й так», — каже пан Тарас, якому через багато років після цієї розмови довелося здавати тест ЗНО у 62 роки і знову надовго сісти на студентську лаву. Потрібна була богословська освіта, а тоді — формаційні студії у семінарії. Рішення було прийняте з благословення Львівського митрополита владики Ігора Возьняка та бесіди з ним і ректором Львівської Духовної семінарії о. Ігорем Бойком. Так намалювалася «дорожна карта» — семирічний план підготовки до свячень.
«Коли вступив на філософсько-богословський факультет Українського Католицького університету, мені довелося вести життя звичайного студента, який вчиться на стаціонарі. Я мав обов’язки і перед своєю родиною — на той час у мене уже було троє внуків. У перший рік навчання я ще працював в інституті, але побачив, що треба обирати. Звільнився і влаштувався паламарем у храмі УКУ Софії Премудрості Божої: до обіду у мене було навчання, після обіду — праця паламарем. Зізнаюся: з’являлися думки — ну як можна це витримати? Твої однолітки грають в шахи, ходять, відпочивають, а тобі потрібно писати курсові і здавати екзамени. І тоді думав собі — ну, все, треба відмовитися. Але коли майже вирішив так, наступив момент, коли, я б сказав, душа починає плакати — такий внутрішній біль, ніби втрачаєш надзвичайно дороге. Таке було кілька разів, і я тоді отримав велику підтримку у деканаті. Священики мені казали: якби на моїй дорозі все було гладко і не було ніяких ударів і труднощів, варто було б задуматися, чи доброю дорогою я йду; а якщо є ті труднощі і удари — значить, комусь хочеться, щоб я з неї зійшов, тому й б’є. І, дякуючи їм, я не зійшов».
За чотири роки пан Тарас здобув ступінь бакалавра, далі була трирічна формація у Львівській Духовній семінарії Святого Духа — на момент цієї розмови, йому залишилося ще півроку навчання. Каже, що серед молодих семінаристів не почувається чужим чи інакшим. Чотири дні на тиждень живе у семінарії, як і всі, три дні — паламарює у храмі Софії.
«Коли вступив до семінарії і надягнув підрясник, зрозумів — це вже пряма дорога, інше відчуття, — – каже диякон. — Наша Львівська семінарія — справді святе місце: воно освячене Богом, але й тими, хто у ньому перебувають — їхньою працею, навчанням, самопожертвою. Тут шліфуються дорогоцінні камені, щоб після довгого і трудного шліфування постати у всій своїй красі».
«Перед дияконськими свяченнями було багато думок, — ділиться спогадами про недавню подію пан Тарас. — Бог довго провадив мене, і ось я вже стою на тому порозі — з чим я прийшов і що можу, ставши на цей поріг? Той шлях, який Бог дав мені, я пройшов. На ньому я зустрів багато людей, багато подій відбулося, були різні ситуації. Думаю, Бог дав мені його недаремно — це Його великий подарунок мені, який доведеться віддавати людям. Щодня молюся, щоб Бог дав мені ту радість і щастя — служити Йому і людям».
