2 лютого – день народження Валер’яна Підмогильного: блискучого письменника та перекладача, одного з найважливіших авторів Розстріляного відродження, який став жертвою сталінських репресій та був вбитий радянською владою 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
Валер’ян Підмогильний був амбітним автором, повним надій та планів. Він почав друкуватися ще у шкільні роки, а вже в 16 написав своє перше оповідання “Важке питання”, в якому розмірковував про те, як юнак стає чоловіком. У 19 років амбітний автор видає свою першу збірку, багатозначно назвавши її “Твори Т. 1”, до якої увійшло дев’ять оповідань. Професорка Віра Агеєва відзначає: “Підмогильний, а разом з ним і його колеги — Євген Плужник, Тодось Осьмачка — були бунтівниками-новаторами, творчість яких засвідчила прихід абсолютного нового тексту в канон української літератури”.
Підмогильний був прекрасно освіченою людиною (хоча і не закінчив Катеринославський університет), вивчав юриспруденцію та математику, а в 20-ті роки викладав дітям математику в Павлограді. Він знав мови, захоплювався французькою літературою — і зрештою став одним із найвідоміших перекладачів, а ми й сьогодні читаємо романи Мопассана, Бальзака й Анатоля Франса саме в його перекладах.
У 1921 році Підмогильний разом із дружиною переїжджає до Києва, де буквально поринає в літературно-мистецьке і громадське життя. У 20-ті роки створено його найважливіші твори, в яких письменник розмірковує про людину та місто, про пошук людиною себе, зображує рефлексії української інтелігенції, порушує тему голоду в Україні. Паралельно – працює редактором літературного журналу “Життя і революція”, випускає словник “Фразеологія ділової мови”, пише кіносценарії. Підмогильний – людина амбітна й активна, і все це різноманіття справ і захоплень демонструє нам, скільки всього він міг би зробити, зокрема і для української літератури – якби його не вбила радянська влада.
На початку 30-х посилюються репресії української інтелігенції, Підмогильного звільняють з посади редактора журналу, його твори майже не друкуються. 8 грудня 1934-го НКВДисти заарештували письменника за начебто “участь у терористичній організації, яка мала на меті терор проти керівників партії”. Український інститут національної пам’яті зазначає: слідство сфабрикувало причетність до “організації” Євгена Плужника, Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Миколу Любченка – загалом 18 осіб. На допитах Підмогильний не визнавав себе винним. 1935 року письменника засудили на “десять років з конфіскацією особистого майна” та відправили до Соловецького табору. Там він продовжував писати — зокрема, і листи до дружини, які збереглися донині. 3 листопада 1937 року Валер’яна Підмогильного, а разом з ним інших політв’язнів — Миколу Зерова, Леся Курбаса, Миколу Куліша — було страчено в урочищі Сандармох.
“Після Сандармоху бібліотека української літератури ніби потребує двох паралельних каталогів, — пише професорка Києво-Могилянської академії Віра Агєва в есеї для газети “Тиждень”. — Окремо — творів, що є на полицях, а окремо — списку незаповнених, порожніх місць, де мали б стояти книжки, так і не написані впродовж століття”.
“Син”, 1923
“Оповідання з часів голоду” — такий підзаголовок має блискучий, пронизливий текст Валер’яна Підмогильного. Оповідання “Син” зображує Україну 1920-х років, яка потерпає від голоду, а втіленням цього страждання у Підмогильного стає чоловік, син, на очах якого від голоду згасає його матір. Текст Підмогильного насичений цінний подробицями — жахливими, страшними і напрочуд реальними. Ось син міняє дівочу спідницю матері та власну вишивану сорочку на паляницю, а ось знайомий розповідає йому, що десь на Полтавщині є село, де юди їдять справжній борщ, і кладуть в нього не собачатину, а свинину…
Оповідання “Син” було неймовірно популярним серед читачів, кілька разів передруковувалось у тодішній періодиці, а 1925 року надруковано окремою книжкою з тиражем у 15 тисяч екземплярів. Cьогодні зустріч із цим текстом є напрочуд болісною та актуальною, адже після окупації українських міст та містечок росіянами українці знову дізналися, що таке голод…
Часом його й без води починало нудити; весь світ брався в його очах червоними, страшними колами, й під горло котилась огидна гикавка. Він лягав тоді на спину й починав звільна дихати, примруживши очі. Проте йому пощастило витримати цілий день, з’ївши тільки вранці шматочок хліба, з долоню завбільшки.
“Місто”, 1928
Валер’ян Підмогильний – один з найважливіших та водночас найзагадковіших авторів ХХ століття, кажуть Богдана Неборак та Настя Євдокимова, літературознавиці й авторки подкасту “Наразі без назви”. Ми дуже радимо послухати 18-й епізод подкасту, де дівчата обговорюють його найвідоміший роман “Місто”, який, на думку багатьох дослідників, є головним українським романом ХХ століття.
“Місто” — перший міський (або урбаністичний) роман української літератури. Головний герой роману, юнак Степан, приїжджає з села до Києва на навчання, оселяється на вулиці Верхній вал на Подолі та мріє розпочати нове життя. “Місто” — сучасний, модерністський роман, в якому Підмогильний, зокрема, посилається на традицію французького міського роману кінця ХІ сторіччя, адже Підмогильний добре знав французьку літературну традицію і перекладав українською Бальзака, Мопассана, Анатоля Франса. Окрім цінності “Міста” як інтелектуального, психологічного роману, є ще один важливий сенсовий пласт: “Місто” — це текст про Київ; про пагорби Дніпра, Подол і Хрещатик, тож, якщо ви любите Київ, обов’язково прочитайте цей текст.
“На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м’які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів”.
“Невеличка драма”, 1930
Останній роман Підмогильного, який продовжує лінію інтелектуального міського роману. Уперше був опублікований у київському літературному журналі “Життя і революція”, але за життя письменника окремим виданням не вийшов, а примірник журналу згодом був вилучений з бібліотек.
Власне, головна “драма” в романі розгортається навколо стосунків 30-річного Юрія, біохіміка, людини з науковим типом мислення, який вірить насамперед у раціо, та 22-річною Мартою, тонкою та романтичною натурою, яка довіряє почуттям і мріє закохатись, немов “у романі”. Конфлікт між логікою та емоціями, розумом і почуттям, а ще документація життя Києва кінця 1920-х років, яка передає потужний дух міста, — всі ці складники роблять “Невеличку драму” захопливим читанням.
“Марта йшла засніженими вулицями, щулячись від морозу в демісезоні з пристібнутим хутровим коміром, і швидко лічила в голові: половина лютого, березень, половина квітня — разом два місяці, а там весна, весна! Ще трохи, зовсім трохи почекати, і буде тепло, розтане цей гидкий, холодний сніг, розів’ються дерева, і життя стане геть інше — життя без пальта, як вона подумала. Далі літо, річка, відпустка — загалом дівчина зрозуміла, що перспективу на цей рік має якнайкращу, й бадьоро вступила в Махортрест”.
