Анжела Мочернюк здолала життєві негаразди та вийшла заміж за брата жінки, яка забрала її чоловіка з родини.
Із жінкою я знайома понад 25 років. З нею зустрілася в Коломиї, вона продавала вишиванки на «нічному базарі». Анжела запропонувала мені свою допомогу при виборі вишиванки, згодом дала номер телефону. Ми іноді телефонували одна одній, говорили про вишивки та про життя. Я знала про непросту історію життя знайомої, а нещодавно вона погодилася розповісти її людям.
«Багато людей мене осуджували за те, що створила нову родину», — розповідає телефоном жінка і додає, що зараз її коханий на фронті … годує наших захисників, бо він — кухар. Його рідна сестра тепер живе з її першим чоловіком і батьком її дітей Володимиром. Із ним Анжела була знайома з дитинства, познайомилися на заняттях з танців. Її батьки, прості колгоспні робітники, заохочували доньку, бо вважали, що в їхньої дівчинки має бути особлива доля. Адже і назвали її незвично для карпатського села — Анжелою. Якраз перед пологами її майбутня мама поїхала з чоловіком у Чернівці і почула на вулиці це ім’я.
«Батьки мене любили, дуже просили вчитися, аби згодом «панею в місті бути», — згадує пані Анжела. — Та й заняття собі вимріяла неабияке: танці. Тим паче, що з першого класу батьки возили мене до Коломиї, де я сумлінно танцювала. Зі мною їздив син нашого колгоспного бригадира Володя, старший від мене на п’ять років. Його батько теж дуже хотів, аби його син був «культурним». Танцювати, щоправда, хлопець не вмів та й не хотів. Але сина бригадира з гуртка не виганяли.
…Минали роки, Анжела з Володею танцювали, їздили на виступи. Згодом дівчина почала готуватися до вступу в педучилище, на відділення початкове навчання з хореографією. Та стати студенткою їй не судилося, бо наприкінці навчання в 9-ому класі Анжела… завагітніла від свого партнера по танцях. Він тоді вже навчався в інституті.
«Він якось різко змінився, почав говорити красиві слова, проводжати додому, дарував квіти, цукерки, водив у кафе. У мене не було ніякого досвіду спілкування з хлопцями, я ні з ким не зустрічалася, думала лише про навчання і танці. До церкви ані я, ані мої батьки майже не ходили, хоча наша родина — чесна і проста, та якось… батьки про Бога не думали і мене не навчили. Задурманена обіцянками друга, я швидко здалася», — каже з сумом Анжела.
Коли дівчина зрозуміла, що чекає на маля, то зі страхом зізналася батькам. Ті покричали на доньку, і… пішли до бригадира. Він змусив сина одружитися. Той, звісно, не хотів. Далі все було, наче уві сні: весілля, постійні сварки з чоловіком і народження Оксанки, яка, здавалося, помирила своїх батьків. Часи тоді були непрості: розпад союзу, безгрошів’я, безробіття. Володимир поїхав до Польщі на заробітки.
«Тоді чоловіка ледь не вбили рекетири, забирали всі гроші, він повертався додому побитий. Ходив похмурий, зривав свою злість на мені й доньці, щоправда рук не розпускав, але кричав та погрожував, — розповідає жінка. — Я все терпіла заради доньки та другої дитини, яку носила під серцем».
Після народження сина Олексія стосунки подружжя знову покращилися. Чоловік не міг натішитися спадкоємцем. Він тоді добряче заробив і відкрив магазин з польськими товарами. Анжела почала торгувати, хоча ніколи не хотіла цим займатися. А ще жінка захопилася вишивкою і її скатертини, вишиванки, сукні з давніми візерунками швидко розкуповували в Коломиї. Словом, родина стала заможною. Лише любові та розуміння між подружжям не було.
Ще й Володимир почав задивлятися на інших жінок, казав, що Анжелу ніколи не любив, але оскільки вона є матір’ю його дітей, то він з нею буде жити. Проте, що він робить у вільний час, хай її не хвилює. Жінка знову терпіла. І хтозна допоки родина би так жила, якби не… зміни в країні. Володимир, вихований батьком комуністом, ніби спокутуючи його провину, почав допомагати майданівцям. Разом з друзями возив до Києва продукти, згодом переконував інших підприємців допомагати тим, хто захищав волю України у столиці. Анжела пишалася чоловіком, однак, коли він приїздив додому, то всі образи й непорозуміння поверталися.
Коли почалася війна на Сході України, чоловік повіз туди допомогу. А одного разу він привіз з Донецька … іншу жінку.
«Це Тамара, я буду з нею жити, — різко сказав чоловік. — Грошей тобі дам, квартиру купиш. А хочеш – у селі залишайся, у своїх батьків. Бо двоє жінок в одній хаті мені не треба».
Анжела пішла з дому, блукала полем майже добу, не спала, не їла, ніби з розуму зійшла. Діти стривожилися, почали шукати. І таки знайшли. Син Олексій, який на той час уже працював юристом в банку, довго сидів біля матері та пообіцяв… задушити Тамару.
«Ти що, Олюсику?! Ще до тюрми підеш через неї… Не треба… Якось будемо жити».
Дочка Оксана… підтримала тата й залишилася жити з ним. Не хотіли прийняти доньку й батьки, звинуватили її, що вона такого «золотого чоловіка» не втримала. Анжела не знала, куди піти, що робити, навіть думала покінчити з життям, але несподівано допомогла… сама Тамара.
Коли Анжела прийшла додому за речами, та підійшла до суперниці, сіла навпроти і російською сказала: «Я знаю, що людина ти добра, а ще ти мати дітей мого коханого. У мене також є діти, незабаром і онук народиться. Я просто люблю твого чоловіка. Володька вже квартиру в Коломиї купив, переїжджай туди. А якщо хочеш, познайомлю тебе зі братом своїм».
Анжелі довелося переїхати в куплену чоловіком квартиру, вона почала ще більше вишивати і продавати свої вироби. Біль втрати поволі вщухав.
…Усе перевернув телефонний дзвінок. Телефонувала Тамара, казала, що вони з Володимиром повезли допомогу бійцям. А до Анжели увечері приїде її брат, з яким вона колись обіцяла познайомити суперницю. Жінка й чути нічого не хотіла. Та через кілька годин на порозі з ноги на ногу переминався високий худорлявий чорнявий чоловік.
«Я той… брат Тамари… Максим. Ви… пробачте, що отак до вас. Просто нема де зупинитися. Сестра в Донецьк поїхала, а на готель у мене грошей нема, — старався говорити українською не дуже бажаний гість. — Ви не думайте, я і в коридорі можу посидіти, якщо не виженете, а як виженете, то й правильно зробите. Моя сестра вчинила підло, то маєте право злитися й на мене».
Жінка одразу звернула увагу на його порваний піджак. «На блокпості стрілянина почалася, я впав і накрив собою жінку з дитиною і ось…»,— сказав тихо, опустивши очі. Почувши таке, Анжела дозволила зостатися.
Чоловік поводився дуже скромно, багато не говорив та й взагалі був, наче тінь. І лише за два тижні розповів, що працював кухарем у дорогому ресторані, добре заробляв, мав дружину, із якою не було дітей. Допоки Максим працював, жінка… розважалася з його найкращим другом. «Я не схвалюю вчинок сестри, але вона не така погана. Давно вдова, чоловіка в шахті завалило, сама дітей виростила. Володьку твого зустріла й закохалася. І ще… Я завтра піду, бо не можу жити в тієї, яку образила моя сестра». Анжела мовчала, але відпускати Максима не хотіла. Сказала, щоби залишався.
Згодом Максим з Анжелою переїхали до Києва. Чоловік знову влаштувався в ресторан. У столиці вони почали ходити до церкви монастиря святого Василія, що на Вознесенському узвозі. Через два роки повінчалися, бо церковного шлюбу з батьком своїх дітей в Анжели не було.
«Максим – ніби моє віддзеркалення, — каже жінка. — Я з ним щаслива. Мої діти не одразу, але прийняли його. Отак і живемо».
Зараз Анжела чекає коханого з фронту. Каже, що він робить усе, аби наші захисники були ситі та добре били ворога.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
