«Ніколи не слухайте осуду у вашу адресу. Бо навіть якби ви вміли ходити по воді, будьте впевнені – обов’язково знайдеться той, хто скаже: «Дивіться, він навіть не вміє плавати!».
(Маргарет Тетчер)
Ці слова, людини розумнішої, ніж я сама, роблю своїм девізом уже декілька років і кажу це усім, хто їх ще не чув. Та чи означає це, що мені взагалі не варто нікого слухати?
Як відрізнити критику від критиканства, де межа між моєю зоною комфорту і правдою та чому люди скрізь «вішають свої ярлики»? Давайте розберемося.
Вважаю, що проблема загальнолюдського осуду бере початок від невміння відстояти власне «я». Модель поведінки «а що скажуть люди» не просто проблематична, а токсична, бо, керуючись чужими стандартами і вподобаннями, ми забуваємо про свої власні. До того ж – ми їх не маємо, бо звикли до нав’язаних чужих думок. Так, стаючи в’язнем чужих ідеалів, не знаходимо себе, а потім самі стаємо тими, хто продукує хворобливі наративи. Цей ланцюг співзалежності не має нічого дотичного до гармонії, бо він несвідомо примушує. Чи є примус тим, до чого хочемо схиляти людей, і тим, що хочемо уособлювати? Кожна людина унікальна, бо створена Богом. Вона має свої переваги й недоліки, ідеї та проблеми, думки та принципи. Усі ми маємо знайти свій шлях, покладаючись на себе, свою віру і надію, роблячи помилки. Можливо, правда, що мудрий вчиться на чужих помилках, а не на своїх, та ми не мудреці. Бо кожен колись оступався, найголовніше – дати можливість людині самій дійти до істини. Якщо ж ми нав’яжемо їй «правильний» (на нашу думку) спосіб або висміємо за це, то завтра вона зробить це з іншим. Критиканство – не здорова і не конструктивна критика. Це перешкода на шляху до щастя, і ті, хто її не пройшли, зупиняють там інших. Адже щаслива людина не засуджує і не нав’язує, вона поважає чужу волю і чужий шлях.
Критика, у своєму ідеалі, навпаки – «трамплін», від якого варто відштовхуватися. Та тільки направду мудра людина уміє подати його у правильному вигляді і в правильний час. Критикуючи, маю пам’ятати, що інколи на трамплінах ламають ноги, а отже, я беру на себе відповідальність за свої слова. Не кожна критика є гідними думками, але кожна думка є критикою, тому проміжок між своєчасним і тим, що губить, надто тонкий.
У кожної людини буває мить у житті, коли вона втрачає контроль, при цьому, розуміючи свою помилку. Вона розв’яже свої проблеми, їй лише треба трохи часу. Навколо неї будуть люди, що підтримають. Цих людей може бути сотня, та варто лише комусь одному сказати своє «фе» і це зламає її. Бо наша натура складена так, що ми помічаємо погане серед доброго, якщо це стосується нас. Це самокритичність і це нормально. Та чому ж не змовчати тому, хто несе негатив? На жаль, такі люди будуть завжди, та вибір, чи ставати таким самим, залишається за нами.
Те, що у нас осуджують, може стати нашою перевагою, однак зрозуміє це лише сильна людина. А ми не всесильні, тому інколи сприймаємо все гостріше.
Критика і критиканство – різні речі. Однак шкоду вони можуть принести однакову.
Всесвітньо відомий письменник, що славиться своїми творами, які зачіпають проблематику людських виборів Оскар Вайлд казав: «В Америці, в Скелястих горах, я бачив єдиний розумний метод художньої критики. У барі над піаніно висіла табличка: «Не стріляйте в піаніста – він робить все, що може».
Критика має надихати, а не знецінювати. Критика – це не про серйозний тон і проблеми, а про підтримку й допомогу. Інакше, наші слова – постріл у піаніста. Ще трагічніше – якщо піаніст сам знав у чому його проблема, бо тоді він був мудріший від нас. Бо критикувати когось легко, але бути справедливо критичним до себе – це праця. Нелегка праця.
Ми маємо право на свою думку, але не можемо нав’язувати її комусь. Загальноприйнятне – не завжди істинний показник, а слідуючи йому, втягуємо й когось. Критикуючи не думку, а автора, ми губимо себе і свою людяність. Конструктивна критика – це важливо, але не легко, тому упевніться, що вам вистачає сил, а ідеї, що ви поширюєте, – ваші.
Тоді й піаніст буде цілий, і піаніно також.
Марія ІВАНЦІВ
