«Людина вмирає тоді, коли перестає змінюватися, а похорон – просто формальність» (Генрі Форд).
Людину визначає лише те, до чого вона прагне, все решту знає тільки Бог. Навіть маленька крапля має неосяжну силу – при бажанні вона зможе виточити камінь. Так і кожен з нас є маленькою крапелькою в морі людських починань.
Безумовно, кожен несе в собі щось окреме та унікальне – добре чи погане, однак з цього і складається життя. Так само є ті, хто досі не знайшли себе або ж не наважилися щось змінити. Наше життя залежить тільки від нас самих. Від того, якими ми хочемо бути та як сприймаємо усе довкола. Здається, що світ не зміниться від нашого внутрішнього добра чи чистоти, яку несемо. Та це не так, бо коли ти – добро, то ділишся ним із світом. Щаслива людина оминає погане, тому навколишнє середовище бачить лише у яскравих фарбах. Виховуючи внутрішню силу щирості, стаємо рушійною силою змін. Бо для того, аби зрозуміти життя, потрібно насамперед зрозуміти себе. Шлях до гармонії з собою стає стежкою до нових прагнень та ідей. Тільки мрійники змінюють світ.
Схожі думки мав і Григорій Сковорода, ними ділився у своїй філософічній праці про «Сродну працю». Він вважав, що кожен має займатися тим, до чого лежить його душа. Саме тоді, на його думку, світ «тектиме у правильному руслі». Та я додам, що це стане істиною лише за тих умов, коли помисли Творця стануть чистими. Бо ми не ідеальні, часом людина має талант, але використовує його з поганими мотивами. Душа, що лежить до ідеї, має прагнути творити, а не руйнувати. Лише так філософічність Сковороди матиме рацію.
Насправді ідеї завжди гарні у теоретиці. На практиці ж ми бачимо іншу картину. Здавалося б, чудово Сковороді говорити про рідну працю, кажучи, що «світ ловив мене та не впіймав», і при цьому покинути всі турботи, живучи в далекому селі на опіці селян. Його життя не було аскетичним, радше щасливим. Мрійники-теоретики ніколи не враховують змінних, не всі мають таку можливість – покинути все.
Інколи у кожного з нас настає безвихідний момент суцільної темряви. Тоді варто тягнутися до світла, та ми його не бачимо. Коли ж зрозуміємо, що ми самі маємо стати для себе світлом? Усе, що треба нам для наших звершень, знаходиться поруч. Воно всередині кожного з нас, варто лише прислухатися до себе. Бо життя, в якому хочу жити, не приходить самостійно – ми творимо його власноруч. Моя мета, свобода й сподівання, а також моя воля – мої інструменти для становлення себе. Ірландський драматург, критик, публіцист та політичний активіст Бернард Шоу казав: «Життя – це не пошук себе. Життя – це створення себе».
Я не можу шукати своє «Я», бо формую його саме в цей момент. Те, ким я є, залежить не від світу, людей чи вподобань, воно зав’язується на мені. Лише я визначаю свою внутрішню цілісність і дозволяю їй сяяти яскравіше, ніж будь-коли. Мій характер, створений мною, дозволяє йти до мети.
У часі ж, коли ми всього досягаємо, мусимо зробити іспит своєї совісті: чи відчуваю я вдячність Богу й самому собі, чи мої прагнення є сталими й добрими?
Зокрема, згадуймо собі, що омріяне життя – це не лише про досягнення мети, кінцевого пункту подорожі, а про проміжки між цим. Про кожну мить радості чи горя, сміху чи плачу, натхнення й зневіри. Ці моменти і є наше життя, наша подорож. Кожна хвилина має бути не тільки на досягнення, а й на уроки. Бо багаж, що його ми з собою беремо, знадобиться нам не лише тут, а й у кращому світі. Бо що тоді життя, якщо воно не сповнене любов’ю, і для чого мета, досягнення якої не приносить щастя?!
Зрештою, валіза кожної людини може багато про неї розповісти…
Марія ІВАНЦІВ.
