Вже рік минає, як росіяни напали на Україну. Скільки терпінь, скільки ран зазнав український народ, плачів українських матерів, похоронів, стогону і проклять царству азіатів, які наповнили українське довкілля тлінню смерті.
Героїчна боротьба українського народу за Державність сьогодні наповнена прикладами самопожертви воїнів Збройних Сил України. Загибель кожного з них стає животворною й породжує нових борців за незалежність України, як колись народжувала героїв Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія (ОУН,УПА). У повоєнних роках ХХ століття ставало очевидним, що визвольна боротьба ОУН, УПА розтягується на довготривалу перспективу.
Ба й сьогодні, якщо вважати напад росії на Україну від 2014 року, то вже вступаємо у дев’ятий рік Великих Змагань. У добу ОУН, УПА боротьба велася майже вісімнадцять років і з цього приводу в програмних засадах ОУН говорилося: «… і оскільки сьогодні ми не здобуваємо Української держави, то зате здобуваємо її у духовній площині, ведемо боротьбу, яка мусить бути проведена за повне духовне оновлення (…). Ми програти взагалі не можемо, якщо наша боротьба буде такою геройською. Ми могли б програти нашу боротьбу остаточно, скомпрометувати ідею незалежності України тільки тоді, якщо б ми скапітулювали, і ворог це добре знає». Отже ОУН, УПА залишили українському народові багату ідейну спадщину, духовний капітал, який сформувався у надзвичайно складних умовах боротьби з московськими агресорами.
Нам сьогодні видається надзвичайно дикою поведінка російських військ в Україні. Важко збагнути, що після років Другої світової війни московити дійшли до безмежного рівня жорстокості і насилля, але такими вони були завжди, особливо у роках боротьби з визвольним рухом на теренах Західної України. Тут у повоєнні роки росія оголосила війну українським землям. Починаючи з 1944 року до шістдесятих років ХХ століття на цій території відбувалися безкінечні облави, розстріли та арешти. У селах краю панувала вакханалія дикого терору і знущань. Населення кожного дня сподівалося, як би й сьогодні на окупованих землях, тотальних перевірок, грабіжницьких нападів та сваволі. З дресированими собаками москалі лава за лавою обходили господарства: свердлили щупами землю у пошуках за криївками, перекидали все догори дном, розвалювали у будинках печі, стіни, зривали двері, били вікна, залишаючи після себе руйновище. Вдень і вночі лунали постріли, вибухи гранат, після чого до центрів сіл або райцентрів, звозили трупи убитих, закатованих повстанців. Не раз їх залишали на місцях для впізнання матерям, і юні тіла обгризали собаки. Із занімілими від погляду очима, вони споглядали на тіла дітей і відмовлялися їх розпізнавати.
Бувало так, що хлопці у безвихідній ситуації прикладали до голови гранату, і розносили її вщент. Тоді опізнати загиблого було неможливо. Рідні нераз викрадали тіла своїх синів, щоб нелегально поховати на цвинтарях, де і сьогодні можна знайти хрести без підписів і епітафій. Так ховали у ті часи борців за волю України.
Сьогодні Україна на відміну від тих часів, відкрито оплакує своїх героїв, хоронить їх з почестями на найпрестижніших місцях української державності, вшановує загиблих Всеукраїнською хвилиною мовчання. Однак ця ситуація нас не втішає, а, навпаки, гірко і глибоко засмучує.
Як і сьогодні, колись гинули діти. Подамо лише декілька прикладів з цього періоду. У перший день Різдва 1947 року, розповіла Ганна Приймак – Федорків із с. Цапівці Заліщицького району Тернопільщини, облавники застрелили її брата – 12-тирічного Петруся, який ходив з колядою. Ось ще один жахливий випадок. Троє енкаведистів зайшли до господаря Петра Матвійківа на хуторі Кути біля села Волосівка на Зборівщині. Там застали зачинену хату та чотирилітнього хлопчину Любомира, що грався на подвір’ї. На запитання, де батько, хлопчик відповів, що на війні. Енкаведисти виламали у хаті двері і полізли на стрих пошукати за салом. Звідти вискочив господар та почав утікати. За татом побіг синок. Енкаведист тут же застрелив батька, а потім схопив косу з-під хати, махнув нею й перерізав малого навпіл.
Також мусимо розповісти про масові ґвалтування населення краю, які так полюбляють сучасні «рашисти» в Україні. Так, 15 березня 1945 року в селі Скоморохи Бучацького району Тернопільщини шість червоноармійців у присутності матері зґвалтували Степанію Наумик. У цьому ж селі у червні 1946 року троє солдатів з гарнізону МВС зґвалтували Євдокію Вітровець віком 31рік та Марію Бондзюк – 14 років. Улітку цього року юрба червоноармійців на чолі з капітаном поглумилися над місцевою учителькою у селі Кросівка, що була інвалідом без руки. У червні 1944 року у селі Козівка чотири солдати з лейтенантом згвалтували Ярославу Зварич. Таких випадків було безліч. Всі ці факти підпілля ОУН старанно документувало та архівувало у підземних схронах і незважаючи на переслідування радянської влади, вони стали надбанням правосуддя.
В умовах масових розстрілів заручників, повішання невинних людей, пограбування, арештів і депортацій, щоб захистити народ, створювалася Українська Повстанська Армія, яка мала відповідні структури. Приміром соціальною базою УПА – «Захід» стали бідняцькі маси Галичини, які дали до українського війська добірних вояків, надзвичайно витривалих, що десятиліттями воювали у найскладніших умовах. Вони були відчайдушними, відважними та ініціативними. В бою їм не було конкуренції. Як наслідок, з такою вояцькою масою окупантам воювати було важко. Тільки при наявності велетенської переваги сил і тактики «випаленої землі» росіяни розгромили визвольний рух ОУН, УПА.
Щоб створити УПА, найперше треба було здобути зброю. Зараз довкола України створилася небачена у світовій історії дружня коаліція із п’ятдесяти держав, що забезпечує сучасне українське військо надпотужними видами озброєнь від стрілецької до бронетанкової техніки, танкової коаліції, засобів протиповітряної оборони тощо. Українські солдати проходять курси навчань на полігонах передових армій світу. З національною мотивацією і професіоналізмом вони звершують чудеса хоробрості.
У далеких 1944-1945 роках ОУН, формуючи визвольну армію, крім роззброєння відступаючих ворожих частин, мусіли повести широку кампанію серед населення на здобуття зброї. Відгукнувшись на клич: «Кожен українець і українка здобувають зброю і військове майно!» сільська молодь поспішила на недавно залишені поля битв. У акціях пошуку зброї брали участь навіть дівчата.
Звитяжній боротьбі повстанських сил України потрібна була медична служба. Сьогодні українські війська володіють розгалуженою системою медичних закладів, шпиталів, структурно-профільними підрозділами лікарів, парамедиків тощо. Українським військовим допомагають медичні служби багатьох країн світу, важко поранених солдатів реабілітують медичні центри європейських країн та американського континенту.
Зовсім не так було у роки визвольної боротьби ОУН, УПА, коли повстанці зазнавали важких втрат. Були вбиті, поранені та хворі, лікування яких потребувало неймовірних людських зусиль і коштів. Цю ношу у складних умовах війни виконували медичні працівники Українського Червоного Хреста.
Проблема медичного забезпечення визвольної боротьби українців завжди була найслабшою ланкою ОУН, УПА. Бракувало лікарів, медикаментів, старшого і молодшого медичного персоналу. Щоб зарадити нагальній справі, під керівництвом ОУН розбудовувались підземні шпиталики, санітарні пункти, організовувались фахові курси для санітарок і лікарів. Санітарна справа була обов’язковим предметом на всіх вишколах кадрового потенціалу ОУН і УПА. Лікували упістів лікарі різних національностей, навіть євреї, яких підпільники рятували від німецьких розстрілів.
Найбільшою проблемою при наданні медичного порятунку залишалася нестача ліків, їх закуповували нелегально у районних або обласних центрах. При суцільному дефіциті ліків виручала нераз повстанська народна медицина при кровотечах, гарячці, глибоких ранах. Вату стрільцям не раз заміняв лісовий мох. Цингу лікували хріном із сметаною, свіжим кривавником («Деревій звичайний» – Н.М.) накривали рани, порошком із дубової кори гоїли їх. Дуже дошкуляли повстанцям короста і фурункули. На щастя, для боротьби з цим лихом знайшли ефективні ліки. Від корости готували мазь, до якої входили сірка і чистий жир. Суміш кип’ятили, опісля тричі на день змащували нею сверблячі місця. Білизну хворих виварювали. Мазь від чиряків виготовляли з чистого масла живиці і воску. Однак цього всього було замало. Постійні енкаведистські облави не давали можливостей повстанцям лікуватися у хатах. Тому важкопоранені прирікалися на смерть. Усвідомлюючи свою безвихідь, вони пострілом з пістолета покінчували з життям. Щоправда деякі виживали. Автору пощастило знайти повстанця Михайла Сенеджука («Шалій»), який з важкою раною, що кровоточила, дожив до 1991 року у селі Сапогів на Борщівщині. Це були сумні й тривожні факти. Однак своїм мужнім подвижництвом борці Українського Червоного Хреста, як і сучасні лікарі ЗСУ, заслужили право зійти на найвищий п’єдестал шани і слави.
Нестор МИЗАК,
доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича.
(Продовження в наступному числі)
