Здорову націю будують свідомі люди — це істина, про яку часто забуваємо. Становлення української державности відбувається, зокрема, на культурному фронті. Усвідомлення культурної значущості свого краю рівноцінне до прийняття і поваги власного народу. Та культура не живе «сама по собі», її розвивають і збагачують талановиті люди, які живуть поряд з нами.
Одним з таких людей є прикарпатський письменник та краєзнавець Василь Бабій, поспілкуватися з яким я мала нагоду.
Пан Василь пише і працює у різноманітних сферах — гумор, краєзнавство й історія, а також веде культурно-просвітницьку діяльність. У творчому доробку письменника понад 200 книжок і брошур, написаних у жанрі роману, повісті, новели, історичного оповідання. Та значне місце у його творчості посідає Церква.
Виховуючись у християнській родині, пан Василь завжди розумів, що Бог є у його житті. Підтримувала віру і його участь у знаних товариствах «Просвіта» та «Рух».
«Праця на релігійному ґрунті розпочалася 1992 року, коли мене призначили директором у селі Хмелівка Богородчанського району, — розповідає пан Василь. — Тоді я вже був готовий сприймати Бога і церкву належним чином, бо країна саме виходила з союзу, а тому вирішив, що потрібно запровадити щось для дітей. Так розпочали у школі катехизацію, а перед уроками впровадили традицію молитви, яка ось уже 30 років є незмінною. 2008 року в школі відкрили капличку, до якої зараз часто навідуються учні».
«Бог завжди наводить на ті шляхи, на які потрібно», — вважає письменник. Керуючись цим принципом, йому вдалося здійснити безліч добрих справ для Церкви. Зокрема, близько 27 його творів присвячені Церкві, найбільше робіт — про храм св.Івана Богослова, що у Богородчанах. Цей храм був спроєктований Євгеном Нагірним, одним з найкращих архітекторів України, який вдався своїм талантом у батька — Василя Нагірного. Окрім того, за ініціативою Василя Бабія у Богородчанах встановлено 18 пам’ятників і пам’ятних таблиць.
«Це створює історичну ауру міста, а пам’ять має бути на кожному кроці», — наголошує краєзнавець.
Особливу вдячність і пошану Василь Бабій складає о. Івану Мачкодері, протопресвітеру Богородчанського протопресвітеріату. Саме він підтримував усі ініціативи письменника, зокрема освятив пам’ятки на двох місцях масових загибель учасників УПА, вбитих російськими загарбниками.
«На цих місцях ставалося багато нещасть, часто траплялися аварії. Та після освячення там усе налагодилося. Ці дві речі, які дозволив мені зробити Бог, вважаю у своєму житті визначальнішими, ніж уся інша моя діяльність. Бо якщо ти рятуєш людей, ти рятуєш світ», — ділиться пан Василь.
Знаковим у житті церкви св. Івана Богослова є повернення чудотворної ікони Божої Матері Богородчанської. Копію знаної ікони намалювали поляки, а на звороті образу є молитва, яку написав Василь Бабій, затверджена Архієпископом і Митрополитом Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ Владикою Володимиром Війтишиним. Пан Василь вважає, що вона залишається його найкращим твором, бо у ній є сакральність і віра.
З-поміж усього, письменник обожнює подорожувати. Його паломництво відгукується і в його творах. Так, після подорожі до Риму світ побачила книга «Римські канікули». Окрім того, моментом духовного збагачення для краєзнавця стала можливість побачити Папу Бенедикта XVI у 2008 році.
Після поїздки до Ізраїлю з’явилася книга «Слідами святої землі». Місцем відпочинку стало Меджугор’є. Паломництво письменника яскраво зображене у книгах «Молитва в соборах Європи» та «Окраєць райського хліба».
Та попри любов до подорожей, пан Василь завжди любитиме Україну, особливо тепер, у часі війни рф проти нашої Батьківщини.
«Роль України — це роль героїчної жертви заради порятунку світу. Це жертва заради того, щоб у світі запанувала демократія й мир Божий. Можливо, це боротьба добра і зла, християнства з поганством. Як би не було, але Бог завжди перемагає, а з ним — Україна. Я свято в це вірю. І все, що ми зараз робимо, ми робимо для Бога й Збройних сил України. Вірмо в нашу перемогу!», — закликає митець.
Своєю творчістю та працею пан Василь завдячує Богові:
«Усе, що є у моєму житті, дає Бог. Це мої святі переконання. Бо всюди я бачу Бога. Спостерігайте за життям і ви всюди побачите Божу присутність. Всі таланти, які маємо, дає Господь. Тому якщо Він дає дар, треба розвивати його і працювати — для Бога, для людей і для своєї країни. Інакше для чого ми живемо? Ми шукаємо змісту життя, а суть полягає у тому, щоб робити те, до чого кличе Бог».
– Як Ви відкрили своє покликання й коли почали писати?
– Знаєте, воно приходить чи не приходить, самостійно. Я ж написав вірш у восьмому класі, а потім прийшов потяг до чистого паперу і ручки. В такий момент ти не робиш щось свідомо, це інтуїтивне відчуття. Ти розумієш, що ця історія — вона на все життя. Це момент, коли відчуваєш, що хочеш реалізувати себе, хочеш нести щось людям. Бо ми приходимо у цей світ не просто так, а тому, що Бог дає нам певну місію.
– У чому, на Вашу думку, проблема української сучасної літератури: чому люди не читають і не знають своїх письменників?
– По-перше, ми потрапили у несприятливий період, коли все змінюється і стає інакшим. Довший час наша країна не була українською — все заполонила російська література, яка краще видавалась і була дешевшою, а людям було однаково що читати. Українське письменництво я називаю «благородним жебрацтвом», бо видавництва ледь виживають, гонорари малі, а друкуються письменники своїм коштом. По-друге, суспільство перевантажене подіями, серед яких потрібно виживати, а в такий час не до книжок. Проте, люди читають. Усі кажуть, що «от колись багато читали». Та це не правда. Читають ті, хто розуміють значення читання. Суспільство тримається на 50% тих людей, що його розвивають. Так само і в літературі — вона займає свою нішу і робить своє. Колись казали, що з приходом телебачення не буде кінозалів. Ми ж зараз сидимо неподалік від кінотеатру. Є кіно і є театр, бо на все свій час. Так, немає масовості, але не все, що масове, — добре. Масовою може бути тільки віра, а все решту не має таким бути. Це зрозуміють ті, хто читають, а хто ж не читає… Ну, пожаліймо його!
– То яка Ваша улюблена книга?
– «Діти капітана Гранта», яку я прочитав у 4 класі. Інша — «Робінзон Крузо». Це та література, що «ввела» мене в літературу і дала поняття світу, як величезного простору, на якому відбувається безліч неймовірних подій і пригод. Бо життя — це і є певна пригода.
– Як Ви шукаєте теми для своїх творів?
– Я їх не шукаю, вони самі мене знаходять й переслідують. Я не встигаю за ними і не справляюся з ними. У мене багато напрямків, в яких пишу, а пишу, власне, у кав’ярнях.
– Чи була у Вас колись творча криза?
– Ні, я не маю її, бо в мене немає шалених творчих успіхів, лише читачі, які читають мої книжки. Тому у мене немає творчої кризи, є лише криза часу. Знаєте, у Галицькому Євангелії 1144 року є рядок, що різниться перекладом — там сказано не «хліб наш насущний», а «хліб наш достойний дай нам». Так і Бог дає кожному певну лепту, яку треба пронести крізь час і поділитися нею з людьми. У моєму випадку хліб — це те, що я пишу.
– Ви торкнулися питання успіху. Що ж для письменника «успіх»?
– Успіх змінний. У мене були моменти успіху, коли мої книги мали значний попит серед людей, було й інакше. Однак, те, що написано, завжди живе, а що ні — ніколи й не жило.
– Переконання у Вашому житті, за яким йдете або ж Ваше життєве кредо?
– Бути добрим. Це дуже важко дається. Розуміти людей і допомагати їм настільки, наскільки можна, робити добро. Можливо, я й не живу точно за Божими заповідями, бо це важкий хрест, але коли я знаю, що за спиною ангел-охоронець, а поруч Бог, — я не боюся нічого. Я сповідую одинадцяту, не написану заповідь — «Не бійся», бо саме це каже нам Христос. Якщо ти віриш, що чиниш правильно і справедливо, а справедливості у нашому світі дуже мало, то залишайся ти її стороною. Я стараюсь бути людиною Бога.
Василь Бабій — це людина і митець, про якого має знати Прикарпаття та вся Україна. Як і про кожного, хто творить нашу культуру. Бо якщо ми не знаємо свого, то як хочемо його захищати?
Розмовляла Марія ІВАНЦІВ.
