4 березня — день народження Володимира Івасюка, геніального композитора та співака, який зробив українську естраду відомою на весь світ. За фахом медик, а за покликанням — скрипаль, піаніст, віолончеліст, гітарист і автор пісень, які він відмовлявся писати російською мовою. Історія його смерті у Брюховицькому лісі під Львовом досі є таємницею, і винні в імовірному вбивстві не названі й не покарані.
Пісні Івасюка переживають нову хвилю популярності. Упродовж останніх років українці перевідкривають його постать для себе, твори композитора вчергове набувають актуальності й стають трендами в соціальних мережах, звучать по-новому в особистих плейлистах і діджей-сетах, якими Україну представляють закордоном.
Йому було 30 років. Він завжди вмикав колонки на повну потужність, бо казав, що музику треба слухати голосно. Одного разу за ніч написав оркестрову партитуру для шістдесяти інструментів. У двадцять один рік створив “Червону руту”, яка зробила його суперзіркою, а згодом стала назвою музичного фільму, кількох фестивалів і саундтреком до кохань мільйонів.
Та ці акорди були заборонені радянською владою, їхній автор Володимир Івасюк загинув за невстановлених обставин, а матеріали справи досі засекречені. Яким було життя і трагічна смерть Івасюка, розповідає Суспільне Культура.
“Ворог народу” з юності
Володимир Івасюк народився на Буковині в селищі Кіцмань у сім’ї викладачів Михайла і Софії Івасюків. Батько вільно володів шістьма мовами, писав прозу й поезію, зокрема про Голодомор. У молодості відбував ув’язнення в радянських таборах за спробу перетину румунсько-радянського кордону, тож родина була “на олівці” в КДБ як “неблагонадійні”.
Радянська влада перешкоджала Володі ще зі школи — не дивлячись на ідеально складені іспити, його не зарахували до Чернівецького медичного університету. Причина — перевернутий бюст Леніна у його рідному селищі. Компанія хлопців разом з Володею, бавлячись, закинула на вождя картуза. Коли спробувати зняти, погано закріплений бюст впав.
Тому замість медичного вишу відмінник Івасюк іде працювати на місцевий завод “Легмаш” штампувальником у фурнітурний цех. Але там йому знайшлося заняття до душі — серед заводських робітників Івасюк створює свій перший ансамбль “Буковинка”.
У той рік під псевдонімом “Весняний” Івасюк надсилає на обласний конкурс кілька творів: “Відлітали журавлі” на вірш Віктора Миколайчука та “Колискова для Оксаночки” на власні слова. Тоді за пісню “Відлітали журавлі” композитор-початківець отримав свою першу відзнаку.
Разом з “Буковинкою” Івасюк дебютував на київському телебаченні, а згодом тоді вже популярна співачка Лідія Відаш записує на Українському радіо пісню “Я піду в далекі гори”, на яку Володю надихнув підйом на Говерлу з друзями. Пісня одразу ж сподобалася слухачам і стала часто звучати в етері.
“Червона рута”
Але справді історичним стає виступ на театральній площі Чернівців, коли разом з Оленою Кузнєцовою Володимир Івасюк вперше виконав пісню “Червона рута” під акомпанемент ансамблю “Карпати”.
Наживо з Чернівців
Композиція викликала фурор. Дослідник біографії Івасюка Іван Лепша пише, що виступ зібрав на майдані тисячний натовп, а на площі та сусідніх вулицях припинився автомобільний рух.
Багато чернівчан у той день не встигли у справах, бо скупчення людей, що прийшли послухати Івасюка, утворили затори.
Пісню “Червона рута”, яка транслювалася у прямому етері, вже наступного дня співала вся Україна.
“Ті, чия юність припала на другу половину шістдесятих років, — згадує співак Василь Зінкевич, — добре пам’ятають, як весняним вихором, стрімким птахом вилетіла в широкий світ пісня Володимира Івасюка “Червона рута”.
Її прекрасна мелодія, в якій органічно злилися, поєдналися сучасні ритми з кращими елементами традиційного українського співу, звучала повсюдно — з професійної і самодіяльної сцени, з голубого екрана, на студентських вечорах і сільських весіллях, у наметах геологів та прикордонних заставах…
“Червону руту” люди прийняли всім серцем, бо це була чесна пісня. Це була не позичена, а ніби самим народом написана пісня, яка, без перебільшення, можна сказати, стала чи не найвищим проявом української естради, що тільки-но, зрештою, почала зароджуватися”.
Історія створення “Червоної рути”
Але якою ж є історія створення пісні? Батьків колега з Чернівецького університету подарував старшому Івасюкові на день народження фундаментальну монографію “Коломийки” фольклориста Володимира Гнатюка. Саме там вісімнадцятирічний Івасюк уперше натрапив на загадкову назву квітки.
Далі Володя три роки досліджував тему — мандрував гірськими селами, збирав перекази, нотував обряди. На Косівщині, як розповідає його батько, натрапив на новий варіант коломийки про червону руту, а в Розтоках Путильського району записав легенду про чар-зілля, яке викликає чисте вічне кохання.
Легендарне тріо — Івасюк, Яремчук і Зінкевич
Свої перші твори Івасюк приносить композитору Левку Дутківському, які у виконанні ансамблю “Смерічка” набирають шаленої популярності. Володя пише пісні і музику для своїх друзів, естрадних співаків Назарія Яремчука і Василя Зінкевича, вони разом мандрують Карпатами.
Шалену популярність молодим артистам приносять зйомки першого українського мюзиклу “Червона рута” у Яремчі. Головні ролі виконували Софія Ротару і Василь Зінкевич, у стрічці прозвучало багато пісень Івасюка.
Сучасники згадують виступи Івасюка під гітару не лише на конкурсах і телебаченні, а й усюди, де його про це просили люди — у київському ресторані “Столичний”, в івано-франківському “Беркуті”, в студентських таборах відпочинку.
Муза “Червоної рути”
Свою студентську любов Івасюк зустрів у Чернівецькому медінституті. Марія Соколовська навчалася з ним в одній групі й виступала в інститутському ансамблі “Трембіта”.
На курсі майже всі знали, що Івасюк був закоханий у Марію і що “Червона рута” присвячувалася саме їй. Соколовська згадувала, що перший варіант пісні Володя показав їй ще у 1968 році, тоді як твір було завершено у 1970-му. А коли пісня вперше прозвучала, він переписав слова “Рути” і додав: “Мусі від Володі”.
Через роки Марія Соколовська розповідатиме:
“З Володею ми були поруч увесь день: зранку — заняття, ввечері — репетиції ансамблю. Уже пізніше мені розповіли, що Івасюк був закоханий у мене, але сам він ніколи не зізнавався. Мабуть, йому легше було про все сказати у піснях.
Через багато років я прочитала рядки його пісні “Елегія для Марії” і лише тоді зрозуміла всю глибину його почуттів до мене. Мене часто запитують, чому ми не одружилися. Мабуть, не доля… Але свого старшого сина я назвала на честь Володі”.
Слідкування КДБ
Івасюк здобуває популярність у Сполучених Штатах, де вийшла його платівка. Артист отримав нечуваний гонорар і заразом — розмову із органами КДБ. Івасюку наполегливо рекомендували віддати гроші у такий собі “Фонд миру”, що займався “поширенням соціалізму”.
На що принциповий Івасюк відповів, що не фінансуватиме “терористичні організації”.
Промовчав він тільки про те, що американського гонорару він і сам не бачив, бо його просто неможливо було отримати в умовах “залізної завіси”.
Згодом він казав рідним і друзям, що КДБ стежить за ним.
“Достовірно ж можу стверджувати лише те, що саме в той час Володимир Івасюк мав “неприємності” (його слово) з працівниками КДБ. За два місяці до його незрозумілої смерті він у Києві розповідав мені із сумом, що вже не має сил протистояти тискові з боку працівників цієї організації, котрі надто “опікувалися” ним”, — згадує Іван Лепша.
Про те, що Івасюк “попав у немилість” партії, свідчило й те, що він раз за разом за дивних обставин не отримував композиторських премій. Його не внесли в список Шевченківської премії, яку отримала театральна вистава “Прапороносці”, для якої Івасюк написав музику. Не отримав він і премії Миколи Островського, хоч його кандидатуру рекомендували 12 членів правління Ради клубу творчої молоді.
Національний вибір Івасюка
Дослідниця Марічка Галабурда-Чигрин згадувала, що на 325 річницю Переяславської угоди українська радянська преса була сповнена прославленнями: “Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!”.
“Влада сподівалася, що й він, як і всі інші, дасть данину Москві. Він же улюблений композитор України, він же міг як ніхто інший вплинути “ідеологічно” на молодь. Але Володимир був безкомпромісним. Він хотів служити тільки українському народові. Час минав. Івасюк не створив нічого для прославлення горезвісного “воз’єднання”. Він натомість взявся писати оперу з козацької доби”, — пише вона.
“Йому неодноразово робили зауваження, чому ти пишеш тільки українське. Він казав: “Тому що я українець і я того хочу”. Хто робив зауваження, я пригадати не можу, але те, що вони були, особливо в останній період творчості, це точно. Хотіли від нього іншого, а він не хотів”.
Про те, що Івасюк передчував трагічні наслідки свого вибору, згадує чоловік сестри композитора Любомир Криса:
“Володя був далекий від політики, але одного разу сказав татові: “Я вже дозрів, щоб мене розіп’яти. Я вже маю 30 років і дійшов до того стану, що мене можна розіп’яти, як Ісуса Христа”.
Мені тоді волосся дибки стало від цих слів, мороз по шкірі. Ми не знаємо, що стало причиною цього висловлювання. Очевидно, що КДБ вже стежило за ним давно і він мав підстави для таких слів татові. Це був дуже веселий, життєрадісний хлопець”.
Смерть у Брюховицькому лісі
24 квітня 1979 року в обід Івасюку зателефонували, він одягнувся, пішов до консерваторії й більше ніколи не повернувся.
Уже за день його відсутності рідні забили на сполох — але, за їхніми словами, Івасюка не поспішали шукати й відмовили в розміщенні оголошення на телебаченні про його зникнення.
18 травня, майже місяць потому, тіло Володимира знайшли на території військової частини в Брюховицькому лісі: Івасюк був повішеним на паску від свого плаща. Знайшов композитора солдат, який займався “полюванням на лисиць” — військове тренування на пошук об’єкта за радіосигналами.
Ще до того, як офіційно завершилося розслідування, у газетах написали, що Івасюк скоїв самогубство й додали, що чутки про інші обставини смерті — вигадка.
Прощання, яке стало одним з перших мітингів непокори
Некрологи і співчуття рідним Івасюка у газетах друкувати заборонили. У день похорону скрізь були призначені комсомольські збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи всіх, хто не з’явиться. Але людей було не стримати. Тисячі прийшли попрощатися з Івасюком.
Львівські таксисти не брали грошей за проїзд, а музиканти ввечері відмовилися грати у ресторанах міста. Дорога від помешкання Володимира до Личаківського цвинтаря була встелена живими квітами. Комуністи боялися, що похорон Володимира Івасюка може перерости в бунт.
“То була перша непокора людей владі. Своєрідний протест, виражений приходом на похорон. Це ж були по всіх організаціях збори, комсомольські, профспілкові, аби людей не пустити. А це не вдалося, так виглядає, що люди просто протестували. Я чув від людей, як вони казали, я подумав – а чого ви мені маєте забороняти на похорон піти? Я піду. А що зробите? Зробите – боротимемося. Перший несанкціонований мітинг до того, що вже було пізніше”, – вважає Любомир Криса.
Після похорону багатьох звільнили, чимало людей потрапили за ґрати. Біля могили Івасюка цілодобово чергували працівники КДБ, вони записували всіх, хто приходив, і спалювали записки, які люди залишали.
Близький друг Івасюка поет Ростислав Братунь, який першим сказав слово над труною, втратив посаду голови Львівської організації Спілки письменників і головного редактора журналу “Жовтень”. Потрапивши в опалу партійних структур, він залишився безробітним на 17 років, до кінця свого життя. Його не друкували, не дозволяли виступати й навіть намагалися вбити — вдарили кастетом по голові недалеко від квартири його матері в Києві.
“Та не студента медінституту та консерваторії ми ховаємо сьогодні і не автора музики лише до спектаклю “Прапороносці”. Ми ховаємо композитора, гордість України, автора “Червоної рути”, яку співає увесь світ!”, — такими були слова Братуня над могилою друга.
Психіатричне лікування
КДБ почав очорнювати митця. На твори Івасюка наклали негласну заборону, вони зникли з етерів теле- і радіопередач та репертуару солістів. Прокуратура Львівської області після похорону повідомила у компартійній обласній газеті, що “студент Володимир Івасюк останнім часом потерпав від захворювань психіки”.
Івасюк справді звертався до психіатричного відділення. Але, за словами його подруги та музичної редакторки Любові Козак, він ліг у лікарню, аби отримати довідку та поновитися на навчанні в консерваторії, звідки його виключили за пропуски, пов’язані зі зйомками в телефільмах “Червона рута” та “Пісня завжди з нами”, і поновитися йому справді вдалося.
Чимало друзів і рідних також підтверджували, що справжньою ціллю “лікування” Івасюка було поновлення навчання у консерваторії:
“Наговорювали на Володю, що він лікувався в психлікарні. (…) Він був дуже зайнята людина і наробив трошки пропусків у консерваторії. Пам’ятаю, як він зі мною і сестрою Галею про це говорив.
У нас був старший товариш, який намовив Володю переїхати у Львів – Іван Тимчук, чоловік моєї сестри. Він, власне, тоді запропонував зробити липову довідку для консерваторії, попросив це у знайомої, яка завідувала кафедрою психології. Я чув ту всю розмову.
То все було спонтанно, ми не думали, що треба їхати на Кульпарківську, де лікарня. КДБ потім усе перевернуло, що він там лікувався. Нічого такого не було, він був завжди при розумі й здоровому глузді”, – говорить Криса.
“А, можливо, КДБ схиляло Володю до співпраці. Але він був не з тих, хто робив те, що йому не гідне і чого він бридився. КДБ вміло допитувати, можливо, його кинули у підвал СІЗО, закатували і вивезли у ліс, інсценізувавши самогубство. Але третя версія, що він покінчив сам життя, це аж ніяк не може бути реальністю. Це не міг вчинити Володя, повний сил, слави, життя і планів”, – зазначає поет Богдан Стельмах, автор книги спогадів про Володимира Івасюка “Запроси мене у сни свої”.
Таємниця смерті Івасюка
У 2009 Генеральна прокуратура України поновила розслідування справи Івасюка, але у 2012 році закрила її “через відсутність складу злочину”.
У 2015 прокурор Львівщини Роман Федик заявив, що Володимир Івасюк був убитий радянськими спецслужбами, також у 2021-му ексзаступник генпрокурора Микола Голомша у прямому етері шоу “Право на владу” сказав: “Ми встановили, що він був повішений уже мертвим”, але підтверджень своїм словам не навів.
Матеріали справи досі засекречені у Москві й жодне ім’я не розголошене.
Висновки судмедекспертів
У 2019 році Київський науково-дослідний інститут судових експертиз провів слідчий експеримент і дійшов висновку, що Володимир Івасюк фізично не зміг би вчинити самогубство — за їхніми висновками, для того, аби повіситися на дереві, біля якого знайшли тіло, знадобилися б зусилля трьох людей.
Також питання дослідників викликала й поза померлого — Івасюк майже на колінах стояв на землі. Іван Лепша констатує, що розбіжності між висотою гілки від землі, довжиною зашморга та зростом Івасюка чомусь не примусили слідчих замислитися:
“Відстань від місця, де прив’язано зашморг — пасок від плаща небіжчика — у напрямку до землі — 233 сантиметри, довжина зашморгу (від гілки до шиї) — 75 сантиметрів, а зріст композитора 172 сантиметри. Склавши зріст і довжину зашморгу, неможливо не здивуватися: людина стоїть на землі”.
Є й інші висновки слідства, що суперечать самі собі. Наприклад, про кору дерева й взуття Івасюка:
“На наявних предметах одягу — плащі, піджаку, штанях, трикотажній сорочці та взутті (черевиках) Івасюка В. М. частинок кори, деревини, а також плям зеленого кольору, які могли б походити від поверхні стовбура дерева з місця події, немає. Старший експерт М. А. Бойчун”.
Але вже далі зазначено:
“Судово-трасологічною експертизою встановлено, що сліди на стовбурі дерева, на гілляці якого висів труп, залишені взуттям Івасюка В. М., коли він залазив на дерево, щоб прив’язати пасок до гілки”.
Натомість судмедеспретка Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи Єлизавета Апанасенко для видання WAS, яке попросило її прокоментувати обставини смерті, зафіксовані 1979 року з точки зору сучасних методик, робить висновок, що “наявні матеріали підводять до версії про самогубство. Ніяких характерних ознак вбивства немає”. Водночас вона відзначає, що в процесі експертизи все ж помітна деяка недбалість.
Невідомі, які шукали Івасюка
Окрім медичних висновків, які можуть бути суперечливими з різних причин, — і через недбало укладену експертизу, й через уплив погодних умов та час, який тіло Івасюка провело в лісі, — не можна виключати свідчень близьких загиблого про те, що в дні зникнення його шукали невідомі.
Лаборантка Львівської консерваторії Олександра Шепилова свідчила:
“Останнього разу я бачила Івасюка 24 квітня 1979 року о 12 годині 5 хвилин (день його зникнення, — ред.) (…) Перед сходинками цієї миті стояв Івасюк Володимир із ще двома незнайомими хлопцями. Один хлопець був вищим за Івасюка, зодягнений у темний плащ. Другий типу Івасюка і худорлявий, темне волосся, без головних уборів. Видно, що Івасюк когось чекав у той момент… Хлопців, яких я бачила з Івасюком, у Львівській держконсерваторії бачила я вперше”.
Того ж дня викладач консерваторії Володимир Заранський бачив невідомих людей, які шукали Івасюка:
“Це було у вівторок 24 квітня 1979 року приблизно о 13 годині 13 хвилин. Я стояв біля консерваторії, де вікна спортзалу, біля своєї автомашини. Цієї миті до мене підійшов чоловік, що вийшов із новенького автомобіля “Москвич-1600” світло-блакитно-сірого кольору. Цьому чоловікові 30–35 років, вище середнього зросту, середньої статури… Він звернувся до мене російською мовою: “Как лично найти Ивасюка, имеют ли композиторы занятия?” У машині сиділо ще двоє…”
Згодом батько композитора Михайло Івасюк передавав слідчому записку, яку знайшов на могилі свого сина:
“У ній повідомлялося, що троє невідомих 8 травня 1979 року запросили сина сісти в автомашину ГАЗ-24 о 19 годині 30 хвилин, після чого Володя не повернувся… Вважаю, що вона має інтерес”.
Однак слідство до цієї записки інтересу не виявило.
“Розрахунок КДБ був простий – у ті спекотні дні підвісити вже мертвого Івасюка в лісі. За короткий час не можна би було нічого визначити. Як потім мені розповідав Василь Криса, який був допущений з родиною у морг на опізнання, жодних ознак того, що Володя вчинив самогубство повішанням, не було (ні висунутого язика, нижня білизна чиста, зате було явно видно сліди побоїв)”, — говорить друг Володимира Івасюка Ярослав Лемик.
Композитор, якого втратила Україна
У 2009 році президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Володимиру Івасюку звання Герой України.
“Дивна річ, — казав Івасюк, — нас вважають надзвичайно музикальною нацією. Максим Горький назвав українську народну пісню апофеозом краси, а ми, крім Миколи Лисенка, не дали світові імені, яке б стало в одному ряду з Глинкою, Моцартом, Верді, Шубертом. Де наші опери, симфонії, цикли пісень світового значення?
Гадаю, що місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!”
Володимир Івасюк уважав себе в першу чергу композитором. Як інтелектуал, в останні роки свого життя Івасюк повністю зосередився на написанні інструментальних речей — музики до театральної вистави, сюїти для хору, п’єси для скрипки, фортепіано і віолончелі. Естрадні пісні й музика для музичних фільмів не були його вершинами — так він сам говорив.
“Але це теж феномен, бо “Червона рута” була і нічого іншого могло не бути опісля кращого. Я йому якось казав, що він цю пісню не перевершить. Він скептично подивися на мене і відповів: “Побачимо”. Вважав, що “Червона рута” – не вершина, що зробить ще кращі речі, і зробив багато рівного і високого. Володя – це був такий свіжий струмінь, такий насичений кількісно і якісно”, – згадує Богдан Стельмах.
Володимир Івасюк казав: “Ми, українці, з колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах”.
На момент загибелі йому було лише 30 років. Якими могли би бути ті пісні й композиції, які не встиг написати Івасюк?
