Монастир отців Василіян в Івано-Франківську знають добре, зокрема, через фестиваль «Коляда на Майзлях». Його щорічно проводять у храмі Царя Христа. Уже два роки настоятелем тут є отець Артемій Новіцький. Розмова з ним про фестиваль, діяльність парафії в часи війни та будні монастиря.
– Отче Артемію, у чому різниця між тим, щоб бути священником у церкві й монастирі?
– Звичайні священники можуть одружуватися. А для нас монастир – це свого роду сім’я. Тому покликання до монашого стану і священичого – це різні покликання, хоч вони можуть співпадати. Монаше життя – це спільно поділяти певні ідеали.
Ми ділимо побут. У монастирі є певний порядок, духовні правила, які заклав ще Василій Великий. З того часу вони вдосконалилися, пристосувалися до часу. Ми щоранку встаємо, маємо спільне розважання, утреню. Тоді літургія, згідно з розпорядком. Потім спільний сніданок, відпочинок. І так далі. Загалом у нашому монастирі є 10 отців.
З мого досвіду, кращого життя не може бути. Ми одні одного підтримуємо підстраховуємо.
– Чи дозволяються у монастирі сучасні технічні засоби?
– У нас є телевізор, але я вже давно не пам’ятаю, щоб його хтось дивився. Але технічні засоби ніхто не забороняє. Ми переписуємось у месенджерах, обмінюємось інформацією. Втім, своєї сторінки на Facebook я не маю, хіба парафіяльна. Не хочу, щоб це забирало час.
– Чи приходять зараз молоді хлопці, які бажають стати на монаший шлях?
– Кожен юнак, який бажає стати ченцем, може попросити рекомендацію в місцевого настоятеля. А вишкіл уже проходять у монастирі-новіціяті. Це так звана початкова школа монашого життя. В Україні є лише одна така школа для греко-католиків – на Львівщині, біля Жовкви.
Там до юнака приглядаються – чи дійсно його кличе до себе Господь. Навчаються два роки: рік кандидатури й рік новіціяту. Перший рік учні ще не мають монашого одягу та імені. Після року перебування, якщо магістр бачить, що покликання дійсно є, майбутні монахи отримують відповідний одяг і починають вивчати монаші правила. Після завершення навчання складають перші обіти.
Після цього ті, хто відчуває покликання стати священником, йдуть у семінарію. Там семінарійний вишкіл триває шість років.
По завершенню семінарії їх висвячують на священників і вирішують, куди направити далі – чи в інший монастир, чи на парафію, чи на навчання. Часто молоді священники спочатку ще їдуть вчитися до Польщі або до Рима.
До речі, ченця чи настоятеля можуть направити у будь-який монастир, не обов’язково туди, звідки він родом. Я сам зі Львова.
– На який термін направляють у монастир?
– Є певний термін щодо настоятеля монастиря. Його призначає вищий уряд, затверджують у Римі. Настоятелем можна бути чотири роки, а потім ще чотири – якщо є твоє бажання та бажання вищої ради. Довше – ні, адже ти не можеш бути вічно при владі. Після цієї каденції тебе переводять в інший монастир.
Ченці можуть перебувати в монастирі різний термін, але переважно 7-8 років. Часто, коли змінюється настоятель, змінюється й частина ченців. З моїм приходом змінилися близько 90% ченців. Дехто потребує іншого місця призначення, це нормально.
– Монастирі отців Василіян і монастир сестер Василіянок – це різні установи?
– Так, зовсім різні. У нас просто був один натхненник – святий Василій Великий.
Наш монастир належить до структури. Тобто, згідно з зовнішньою діяльністю – літургійною, богослужбовою, парафіяльною – ми належимо до єпархії. А як монастир – до провінції, структури чину Василіян.
Втім, ми обслуговуємо храм сестер Василіянок, проводимо там літургії. Я є отцем-настоятелем цього храму.
Також отці мають духовну обслугу для сестер мироносиць, сповідають у реколекційному домі в Богородчанах та Яремче. Це все – крім літургій у нашій парафії Царя Христа. Їх щодня принаймні три, а у неділю – п’ять. Парафія жива, тут є багато різних товариств, катехитична школа по суботах. Є багато хорів: «Надія», «Кантемус», «Осанна», «Істина» та інші.
– І фестиваль «Коляда на Майзлях»…
– «Коляда на Майзлях» – це одна з дуже добрих традицій. Нас внесли у список нематеріальної культурної спадищини як найкращу практику із збереження коляди. І ставили нас у приклад для інших, хто теж хоче організувати щось подібне.
Цього року проведемо фестиваль вп’ятнадцяте. Цей рік, до речі, унікальний, бо ми будемо мати дві коляди: одна уже пройшла у січні, а наступна найімовірніше теж буде цього року, раз ми переходимо на новий календар свят. Тож фестиваль розпочнеться, скоріш за все, 25 або 26 грудня. Ще будемо вирішувати.
Також хочемо зробити сайт «Коляди на Майзлях» українською та англійською мовами. Зараз подалися на грант.
– Коли починається підготовка до фестивалю?
– Готуватися починаємо вже з літа, а з жовтня – інтенсивно. Насправді «Коляда на Майзлях» займає дуже багато часу, бо парох храму ще є головою оргкомітету. Такі фестивалі вимагають ентузіазму, терпеливості, фінансових затрат. Тож переважно вони народжуються і через три-чотири роки помирають. А наш – живе, і то успішно.
До того ж, той формат, який з’явився під час ковіду, дуже цікавий, бо раніше ніхто не думав його робити онлайн. А вийшло доволі добре, й тепер більше країн можуть брати участь. Це, напевно, найбільше дійство Франківська під час різдвяних свят. І завдяки телебаченню транслюється на весь світ.
Кількість парафіян також зростає. Не тільки з Франківської громади, а й з дальших сіл області. Навіть є люди, які приїжджають з Миколаєва на Львівщині.
– Як монастир та храм діють під час війни?
– Спочатку ми допомагали внутрішньо переміщеним особам знайти житло, дехто навіть мешкав у монастирі. Але нашим пріоритетом завжди була допомога військовим.
У перші дні війни люди допомагали залюбки, був ентузіазм, запал, який з часом трохи згас. Люди приносили продукти, збирали кошти, плели сітки для військових. Часто приносили та продавали щось на подвір’ї храму й збирали гроші.
Спочатку парафіяни ліпили вареники, заливали смальцем і передавали на фронт. Як стало тепліше, то вареники почали підкисати. Тому вирішили натомість пекти печиво і продавати на подвір’ї у неділю. Тоді за всю виручену суму я купував авто. Ми вже відправили на передову чотири автомобілі. А ще гроші йшли на ремонт автівок, купували обладнання для бійців. Потім почали вимикати світло, тож парафіяни призупинили пекти печиво. Але цього тижня розпочинаємо знову.
Часто збираємо на цільову допомогу. Передаємо отцю Даниїлу Сікорі, який є військовим капеланом. Також є монастир братів Василіян у селі Званівка між Бахмутом і Сіверськом. Туди направляємо одяг, харчі, спорядження.
Також у захристі маємо скриньку, куди люди кидають пожертви. Щотижня вся сума звідти йде на ЗСУ. Інколи люди на упокійні дні приносять продукти на парастас – хліби, макарони. Їх ми теж відправляємо бійцям.
– І духовна потреба, напевно, у військових зростає?
– Духовна обслуга є більш потрібна, ніж фізична. Мій знайомий, який воював у хорватській війні, розповідав, що найгірше було після перемоги. Ті, хто воював, мають віднайти сенс жити далі. Бійці повернуться і можуть бути недооцінені суспільством. І вони мають надалі віднайти бажання жити, творити. Інакше – криза, пустка життя. Тому церква мусить заповнити цю пустку, дати їм мотивацію.
Часто допомагати треба довго, роками. Військові повертаються в сім’ї та іноді стають тягарем. Тому завдання церкви є дуже велике – супроводити їх та їхні сім’ї систематично, протягом життя.
– Бійці на фронті вбивають ворогів. Як до цього ставиться церква?
– Вони не вбивають, бо їм так хочеться, а захищають інших. Це не вбивство, це обов’язок кожного громадянина захищати свою землю. Бо якщо противник прийде, вб’є сотні, тисячі. Тут просто вибираєш менше зло. Звісно, наші військові можуть мати докори сумління, особливо, якщо виховані по-християнськи.
Але важливо, щоб не було агресії. На війні треба мати холодний розум: ти захищаєш, не мстишся. Мені здається, емоції у війні деструктивні. Навіть, якщо ти вбив ворога, він все одно людина. Тому молитися треба і за наших воїнів, і за тих, хто на нас напав, щоб Бог їх нарозумив.
– Розпочався Великий піст. Як провести його правильно?
– Піст має єдине завдання – наблизити людину до Бога. І йдеться не про їжу. Піст навіть може бути засобом гордості: я цього року не їв стільки, який я сильний. Насправді все, що ми робимо, це благодать Божа. Якщо ти витримав піст, це Бог дав тобі силу, розуміння.
Їжа – один із засобів. Якщо ти відмовився від певних харчів, ту якусь суму можеш пожертвувати для бідних. А ще є певний парадокс: чим більше людина усвідомлює свій стан гріха, тим більше вона наближається до Бога. Гріх усвідомлюється через молитву, обмеження у харчуванні, читання Святого письма, сповідь, молитву.
Піст, як і все духовне життя, полягає у малих кроках – але систематичних. Тому в пості дуже важлива систематичність, він повинен виховати звичку – тому й триває 40 днів.
