Урочище Підлюте – прекрасне, мальовниче місце, митрополичі палати, де свого часу відпочивав та лікувався праведний Митрополит Андрей Шептицький. Чому Підлюте? Бо дана місцевість розташована у підніжжі гори із назвою «Люта». За часів правління Митрополита Шептицького тут функціонував пластунський табір, у якому вишколювалася справжня українська молодь.
Однак після смерті Шептицького 1945 року, радянська влада забрала урочище у фонд держмайна УРСР, через що була спалена церква та лічниця, а Митрополичу палату використовували як мисливські угіддя для комуністичної партії України.
Пізніше, після розвалу СРСР та виходу УГКЦ з підпілля, стараннями Єпископа Ординарія Івано-Франківської Єпархії УГКЦ Софрона Мудрого в 1998 році підписом президента Леоніда Кучми урочище «Підлюте» було передане у володіння Українській Греко-Католицькій Церкві, а згодом, за рішенням Синоду, це місце перейшло у власність Івано-Франківської Єпархії УГКЦ.
Кілька років тут проводилися ремонтні роботи, а в 2004 році «Підлюте» було введено в експлуатацію і присвоєно назву «Реколекційний комплекс Івано-Франківської Єпархії УГКЦ урочище «Підлюте»».
Відтоді щороку, до початку пандемії COVID-19, а згодом повномасштабного вторгнення росії до України, малеча приїжджала сюди у табори. За словами аніматорів, тут завжди було весело, гучно, а головне – здорово. У Підлютому діти завдяки щоденним вишколам, навчанням, завданням та вправам отримували духовну віднову. А також і тілесну, бо на території урочища розміщені кілька джерел зі справжньою карпатською мінеральною водою. Тут гориста місцевість, а отже чисте, гірське повітря, не забруднене жодними шкідливими викидами. А що найголовніше, батьки відправляли своїх дітей у Підлюте, бо це місце, де немає зв’язку, інтернету, і всі забавки, пов’язані з ґаджетами, стають абсолютно не цікавими.
Таким було Підлюте до доленосного дня – 24 лютого 2022 року. А яке воно сьогодні? Це місце зовсім не втратило своєї мальовничості, однак ті, хто тут мешкає, не приїжджають сюди, аби відірватися від ґаджетів чи знайти нових друзів, або просто весело провести час. Сьогодні, а це вже більше року, Підлюте функціонує як шелтер. Тут проживають люди, які або тимчасово залишили свою домівку через постійні обстріли, або ті, хто зовсім втратив своє помешкання і не має куди повертатися.
Нам вдалося поспілкувалися з тими, хто переживає непрості моменти у своєму житті. Проте люди щасливі від того, що мають найдорожче – життя, а ще прихисток та їжу і живуть у відносно спокійній місцевості. Життя цих людей уже, мабуть, ніколи не буде попереднім, але вони вчаться пристосовуватися до нових умов життя.
Пані Ніна, Бахмутське.
Жінка розповідає, що все своє життя прожила у селі Бахмутське, що поблизу стійкого українського Бахмута, а від листопада 2022 року знайшла прихисток у Підлютому.
«Від мого будинку залишився лише фундамент, як і в усьому селі. Зараз там тривають бої. Перші обстріли почалися 14 травня, відтоді жила в підвалі. Продукти отримати було неможливо — крамницю розбомбили одразу. Спочатку їх надавали гуманітарною допомогою, а згодом постачання припинили — шляху до села не було. Єдиною нашою допомогою були військові з Дніпра, їх командир доручив хлопцям доставляти цивільним продукти, які приносили нам у підвали», — розповідає пані Ніна про життя на лінії фронту.
«Спочатку людей у селі було багато, — згадує жінка, — потім українські військові почали їх евакуйовувати. Ми їм дуже вдячні, зокрема командиру Володимиру, який врятував багатьох людей».
Також жінка розповіла про те, як опинилася в урочищі Підлюте:
«8 листопада зруйнували мій дім, а мене «засипало» у підвалі. З-під завалів мене врятували наші хлопці військові, які майже одразу пробігли на допомогу. Пам’ятаю, кричали: «Бабо Ніно, ви живі?!». А далі забрали мене звідти так швидко, як могли: сусідні будинки мали обстрілювати. Ось так, нічого не беручи з собою, опинилася в Слов’янську, звідти евакуаційним потягом вивезли до Тернополя, а вже з нього дісталася до Івано-Франківська. Першу допомогу видали в Івано-Франківському «Карітасі», бо з собою не було нічого».
«Колись я мріяла побувати в Карпатах, і сталося так, що зараз я тут. Дуже чисте повітря і гарний краєвид. Ходжу в гори, але поки що недалеко. Нас забезпечують усім необхідним. Ми також стараємося допомагати — або в їдальні, або прибираємо, головне, що всі разом. Зараз усі, хто тут живуть, наче сім’я», — розповідає Ніна Іванівна про побут у Підлютому.
Пані Марія, Херсон.
«Ми раніше проживали в Херсоні, пробули там всю окупацію. А коли нас визволили, то два дні ми пожили тихенько, а потім почалися ракетні обстріли», – розповідає пані Марія.
Згодом жінка додала, що коли 28 листопада поблизу її домівки від ракетного удару загинув 13-річний хлопчик, а в димохід сусіднього будинку влучила ракета, проте не розірвалася, то вони із чоловіком прийняли рішення: «Треба евакуюватися!».
«Найперше – було морально складно. Якщо їхати у центр міста, повсюди залишилися надписи: «Херсон навіки з росією». А душа болить, бо ми виросли в Україні і знаємо, що Херсон завжди був, є і буде у складі України. Ті російські нелюди ходили по ринку з автоматами, у будинках все перевіряли, навіть борошно», – розповідає жінка про життя в окупації.
«Коли вони їздили попід вікна з урною для того, щоб голосувати, то ми сховалися у підвалі й не виходили. Нам було морально важко».
Пані Марія розповідає, що у планах московитів було зробити «п’яне місто», бо ж людиною під впливом алкоголю набагато легше керувати. «Вони розклали свої «лавочки» по всій дорозі, там розміщувалися російські перекупи. У них був різний алкоголь: вино, горілка, чача, самогон. П’яним народом же легше керувати».
Жінка розповідає, що у Підлютому вона проживає разом зі своєю родиною, які мешкають тут від квітня. Пані Марія каже, що у шелтері вони вже пристосувалися, її дочка та зять працюють дистанційно, а онучка дистанційно навчається в одній із херсонських шкіл.
«Нам тут дуже подобається. Коли ми приїхали, то не могли надивитися. Тут чисте повітря, що не може не тішити. Тут нас прийняли хороші люди, гарне харчування, всюди тепло та чисто. А адміністратори цього будинку дуже турбуються про нас, наче про рідних і давно знайомих», — ділиться жінка своїми враженнями про проживання у Підлютому.
Як відомо, в урочищі Підлюте з початку війни приймали вимушено переселених осіб, і станом на сьогодні там проживає 38 переселенців з Донецької та Херсонської областей, є люди із міста Запоріжжя та Харкова.
«Люди, які тут проживають, мають триразове харчування. У нас на кухні є працівники, але ж наші жінки не можуть залишатися осторонь, тому між собою узгодили графік миття посуду. Чоловіки ж, своєю чергою, у холодну пору року рубають дрова, аби у нашій їдальні та кімнатах було тепло й затишно. Щодня о 16:00 ми маємо молитву на вервиці, яку започаткували брати-семінаристи, які раніше приїжджали сюди, отож підтримуємо цю ініціативу й надалі», — розповів брат Олександр, в.о. адміністратора рекреаційного центру, про життя вимушених переселенців в урочищі Підлюте.
Христина ГАМАНЮК.
