Приїхавши до деокупованого Херсона, ми відразу пішли шукати монастир Володимира Великого УГКЦ Чину святого Василія Великого. Ми знали, що він весь час перебував в окупації, вистояв і продовжує служити людям.
Нас зустрів настоятель — о. Ігнатій, який служить тут два з половиною роки. Він і співбрат Піо залишалися вдвох усю окупацію, хоча мали можливість виїхати. Отець пропонує нам каву з кардамоном, яку навчився робити у Єгипті. І за чашкою смачної запашної кави розповідає про довгі місяці окупації. Хоча про це можна було б написати дуже просто — вижити, щоб послужити людям.
— На початку повномасштабного вторгнення не всі люди виїхали. Спочатку виїжджали багаті, які мали бізнес, гроші, мали за що виїхати, куди і до кого. Залишилися переважно старші люди, малозабезпечені й багатодітні сім’ї. Ми з братом Піо теж вирішили залишитися тут, щоб послужити їм і приглянути за монастирем та храмом, — скромно розповідає отець.
Від початку повномасштабного вторгнення і до сьогодні монастир під проводом о. Ігнатія збирає й роздає гуманітарну допомогу потребуючим херсонцям та людям з околиць. Тільки за минулий тиждень ченці власними силами роздали 4000 продуктових наборів і 250 пакунків для дітей. Звісно, приходять допомагати місцеві волонтери, але весь тягар лягає на монахів.
У час окупації у храмі був куточок українства. Тут щодня збиралися люди, для яких ченці готували благодійні обіди, і потім усі разом співали українських пісень.
Щоби вижити в окупації, монахи мусили виявляти неабияку мудрість і виваженість. Адже за ними весь час стежили росіяни, слухали, що священник говорить на недільних проповідях, а також підсилали безхатьків, які працювали на окупантів. Вони приходили до монастиря, їли разом з усіма і намагалися винюхувати щось цікаве. Отець Ігнатій та інші знали про це, тому не робили і не говорили нічого, за що їм могли б заявити претензії…
Березень і квітень о. Ігнатій називає голодними, бо окупанти заборонили завозити з України продукти, а з росії ще не почали. 1 кг цукру коштував 120 грн, 1 кг рису — 100 грн, 1 л олії — 120 грн. У монастирі ченці зробили запаси і готували благодійні обіди. Три місяці роздавали 100 продуктових наборів щонеділі, допоки можна було купити щось у супермаркетах.
Херсонцям було дуже важко в окупації, адже вони весь час очікували, що з ними чинитимуть те, що в Бучі. Вкінці жовтня окупанти почали активно закликати місцеве населення покинути Херсон, бо буде повна руйнація. Робот щодві години телефонував із закликом залишити місто. Окупанти й самі почали активно збиратися. З 6 листопада вивозили все цінне, що тільки бачили.
Проте монахи і цього разу не збиралися покидати монастир. Незважаючи на всі попередження, вирішили й далі служити своїм людям. Для таких рішень людиною має, мабуть, керувати хоробрість небесного рівня.
Отець Ігнатій якось наважився відвідати свого друга священника у с. Зміївці. Це 90 км від Херсона. Одягнув рясу і поїхав. Йому довелося подолати 20 російських блокпостів. На свій страх та ризик користувався не паспортом, а ID-карткою. Каже, що окупанти ніколи такого не бачили і не знали, що це за документ, але пропускали.
Під час нашого спілкування весь час було чутно прильоти ворожої артилерії. Проте це вже така буденність, що ніхто й не реагує.
— Не страшно було залишатися?
— Спершу — так. Була невизначеність і тривога, оскільки ми не знали, як до нас ставитимуться російські військові. Але людина така, що до всього звикає, і ми з братом теж незабаром звикли до нових обставин. Ми просто жили і працювали. Робили те, що потрібно для монаха, — молитися та працювати. А також виконували душпастирську працю для людей.
— Що ви могли би сказати про людей Херсонщини?
— Частина з тих, хто не виїхав, справді мала проросійські погляди та чекала, поки прийдуть росіяни…
До храму приходили спершу наші постійні парафіяни, а пізніше вони почали приводити друзів, членів родини. І кількість прихожан збільшилася. На сьогодні на Літургію приходить 200–250 осіб.
— То в людях щось змінилося?
— Бачите, радянська влада в цьому діяла дуже вправно — намагалася відібрати віру в Бога, поширюючи атеїзм. У цьому тут люди й були виховані.
Суттєві зміни почалися після Революції Гідності. Частіше стала зустрічатися молодь, яка спілкується українською мовою, має проукраїнські погляди…
Для себе я зрозумів, що старших людей важко переконати, оскільки вони вже сформовані особистості зі сталою ідеологією. Тому ми більше робимо акцент на молодь.
Це правда, що люди на Заході України й на Півдні трохи по-різному виховані — звідси і розбіжності в менталітеті. Але всі ми українці й не можна казати, що на Заході люди кращі, ніж на Півдні чи на Сході. Люди Херсонщини просто не так навчені ходити до церкви і не мають досвіду пізнання Бога, як на Заході, де комуністичний режим панував менше. На Півдні люди по-своєму щирі, добродушні, і за це я їх дуже люблю.
— Уже понад рік іде повномасштабна війна в Україні. І тут, на Херсонщині, коли відбуваються щоденні обстріли, це відчувається, як ніде. Як ви ставитеся до війни?
— Як сказав Папа Франциск, до війни не можна звикати, не можна звикати до насильства, крові, особливо крові дітей, до болю, до хаосу, який вона принесла. Війна — це завжди щось негативне, чуже для людини, для її природи. Тож я ставлюся до неї, як до тимчасового негативного явища, яке приносить біль і тривогу.
У житті намагаюся обирати життя поза політикою. Стараюся бути просто людиною, яка провадить інших до Бога, бо сам розумію, чим є віра для людини, ким є Бог. Коли російські солдати приходили до мене і задавали різні політичні запитання, я так і казав, що політикою не займаюся, що мене цікавить тільки Бог та служіння своїм людям.
— Не страшно, коли йдуть обстріли?
— На початку ми навіть підготували в підвалі сховище для людей, які живуть поряд, оскільки розуміли, що в будинках не всюди є. Ми ніколи не зачиняли воріт, щоб люди в будь-який момент могли прийти і сховатися. На початках вони приходили. Але коли ми зрозуміли, що українські війська не обстрілюватимуть житлові райони, то люди перестали ховатися. Ми жили з відчуттям безпеки, бо розуміли, що свої по своїх не стрілятимуть.
Після деокупації почалися обстріли з російського боку. Так, не треба нехтувати безпекою, але коли дивлюся на інші постраждалі міста, то починаю розуміти, що стовідсотково вберегтися неможливо. Такий час, що будь-якої миті може прилетіти ракета чи снаряд. Але обережним треба бути завжди.
— Що найбільше стараєтеся донести людям?
— Правило, яким завжди керуюся під час проповіді — ставлення людини до Бога. А воно виявляється у ставленні один до одного. Тому найважливіша річ — донести людям заповідь Ісуса Христа любити один одного, як Він нас полюбив. Це та філософія, якою керується наш монастир і конкретно я, — навчити людей любити один одного. Якби всі це зрозуміли, то і війни не було б.
— Ви їздили на Захід України, щоби трошки відпочити. Як проходила ваша реабілітація?
— Мені потрібен був спокій. Просто хотів виспатися. У Херсоні є проблема, що коли о 2-3-й ночі починаються обстріли, то потім уже заснути неможливо. Неспання доводить людину найчастіше до депресії і тоді починає все дратувати… Найбільше, чим я насолодився на Заході, — спокійним сном.
Також перебував на самоті, у тиші, на розмові з Богом. Це мені теж допомагає. Якщо для військових чи інших людей потрібен психолог, то для мене найкращим психологом є Господь Бог. Я навчився з Ним спілкуватися. Умію не тільки з Ним говорити, але й чути Його.
