Розповім вам казку про Час.
Час був власником міжнародної компанії, що називалась «Життя». Компанія ця була не те щоб таємною, проте у всіх її клієнтів інколи «стирали» пам’ять і вони просто забували, хто ж був власником цієї корпорації. А клієнти, я вам скажу, теж були непрості: кожен з них був особливим і в кожного була своя, унікальна суперсила. Проте всі вони жадали послуг, які надавали в «Житті».
Час не був дуже чесним, бо у кожній країні світу зазначали різне ім’я власника корпорацій: чи то «Zеit», чи «Time», чи «Tempo», однак насправді то завжди був він. Не був Час і справедливим: одним клієнтам виділяв меншу кількість ресурсів, іншим – набагато більшу. А ті ресурси, ще їх називали хвилинами, були потрібні кожній людині на землі, кожен хотів мати їх у надлишку. Проте за все потрібно платити, а плата та була для кожного своя…
Та не такий вже й поганий був наш герой, бо мав у собі одну чесноту — точність. Якщо вже виділяв хвилини, то прискіпливо ставився до їх кількості й застосування (як то кажуть, «ні чуже не забере, ні своє не віддасть»). Отож, будучи шанованою людиною, яку ніхто не пам’ятає, Час міг дозволити собі «гульнути» навколо світу, який лежав біля його ніг, перевірити застосунок ресурсів. Скільки б людей він не бачив, всі були як один: робота — дім, дім — робота, телефон, сон.
Люди ті забували про свої суперсили й думали, що щасливі. Вони витрачали ресурси на буденні речі та не могли пам’ятати про те, що рано чи пізно їм доведеться розраховуватися з самим Часом. Він глузував з них, для нього вони були наче ручні хом’яки, які постійно крутяться у своєму колесі та не хочуть з нього зістрибнути. Але одного дня у невеликому містечку, де опинився проїздом, Час зустрів її…
На хвилину йому здалось, ніби вона пам’ятає, хто він такий. Бо як ще пояснити, чому вона звернула на нього увагу, чому звертала увагу на усе довкола і чому так цінувала усі свої хвилини? Час не знав її імені, але вирішив називати її Чому.
Ця маленька дівчинка стала йому другом, вони розмовляли годинами й кожного разу він дивувався: «Як мале дівчисько може бути проникливішою, ніж усі люди, яких я досі бачив?».
Чому любила ловити сонце, яке відбивалось у калюжах, любила куштувати краплі дощу на смак і любила насолоджуватися моментами. Цілий день вона розповідала йому про те, який дивовижний світ і як вона хоче побачити його ввесь. Але йому треба було повертатися додому.
Час не робив винятків. Ніколи. Але вчора він знайшов друга.
Він повинен переконатися, що в неї досить ресурсів. Те, що він виявив, приголомшило його, адже їх було мало, надто мало. Вперше за своє довге життя Час пішов проти власних принципів – набрав з собою вдосталь хвилин і поїхав до неї. Чому сиділа на великому камені й малювала. Побачивши його з хвилинами, вона підняла очі й запитала:
— Для чого вони мені? У мене є власні.
— Твоїх дуже мало. Я хочу, щоб ти встигла побачити світ!
— Увесь цей світ… Хіба мені допоможуть хвилини, щоб бачити те, що переді мною? Я маю людей, яких люблю, я маю красу, що мене оточує, я маю небо над головою і маю друзів, яким розповідаю для чого варто смакувати моменти. Увесь мій світ — це емоції. Можливо, я не маю тих хвилин, що інші, але я маю у своєму серці чисту ЛЮБОВ. Я люблю кожну мить і люблю любити. А інакше для чого я живу?
Того дня Чому не забрала у нього ресурси. Але відтоді Час невпинно нагадує людям про те, що їхні хвилини не вічні та що варто поспішати ЖИТИ.
Марія ІВАНЦІВ
