У світовому просторі живе цікавий образ українців як людей, що живуть у ліплених хатах з солом’яним дахом, танцюють гопак та носять шаровари. Чи точніше сказати «жив», адже ці стереотипи розсипалися в попіл після 24 лютого 2022 року.
Тож уявіть рівень стресу, що його пережив Західний світ, коли побачив справжній образ українців та України. Ми не селяни й не «козачки», рівень нашої освіти — один з найкращих у Європі, а рівень нашого гонору формує наш стиль у світі. Ми не скачемо, мов папуаси на дощ (я не расистка), і не бігаємо з трембітами. Хоча у трембіти мистецька цінність вища, аніж у цілої держави від нас по сусідству.
Тож, якщо ми вже змусили пережити культурний шок увесь світ, відкриваючи новий образ українців, як людей вихованих, інтелігентних та розвинених, коли ж самі скинемо з себе вікову маску шароварщини?
Автентика української культури, її унікальність та гоноровість є ознакою величности нашої нації. Уявіть-бо собі, якою незламною буде країна, якщо кожен її громадянин поважатиме і знатиме її культуру. Нація, колективною цінністю якої є своя мова й культура, стане непоборною і єдиною, бо згуртується навколо рідного.
Чи вигідно буде нападати на таку країну?
Як казав Юлій Цезар: «Розділяй і володарюй». Саме так і зробили совєти з нашим знанням та сприйняттям української культури.
Наслідок нав’язаних нам меншовартісних ідей — червоні шаровари на виступах національних колективів у світових залах. Що поганого в шароварах? Це підміна понять.
Одяг, що його вважають українським, ніколи ним не був. Погляньте на світлини своїх предків чи картини українських класиків — одяг українського селянства там такий, наче щойно з доріжки французького Тижня моди. У цих людей гарний одяг був буденністю, частиною їх існування. Його не обирали, аби похизуватися, бо це звичність. Самоповага, витончена естетика та зручність — це про український одяг. Довершеність, багатство та незвичність — це про нашу культуру.
А оті червоні шаровари та сорочки у волошках (обов’язково крикливих кольорів!) — це наслідок пропагандистського впливу радянського періоду. Їм-бо вигідно показувати світу «недалекого хохла» замість гордого українця.
Бо з часом, коли увесь світ повірив у нав’язаний образ, ми й самі почали у нього вірити. І змалечку одягати нібито український одяг та думати, що українське – гірше й ганебніше.
І от, коли частина українців засоромилася своєї історії, бо забула свою культуру, коли всі довкола повірили у нав’язаний образ простодушних українців, настав час завдати удару. Не одного, не першого… Бо перший удар завдали по нашій свідомості й дуже давно.
Залюблений московитами Бєлінський називав українців народом «патриархально-простодушным», «неспособным к нравственному движению», таким, що «никак бы не допустил к себе цивилизации ближе пушечного выстрела». Що ж, тепер вони побачили наш норов, а ми зрозуміли їх поняття цивілізації. Воно й справді дорівнює пострілу, тільки в скроню.
Сьогодні ми нарешті розриваємо пута їхньої пропаганди. Ми звільняємо світ від більма на очах, а себе – від ярликів на шиї з надписом «хохол звичайний». І я щиро сподіваюсь, що колись ми повернемося до витоків нашої культури та збагнемо наше призначення. Зберемо усі уламки понівеченої історії, аби скласти їх докупи та на цьому тлі будувати Україну. Не нову, не іншу. Рідну, зранену, але сильну.
Марія ІВАНЦІВ
