Сьогодні кожен із нас живе своє найкраще життя! І це, безумовно, правда, однак «найкраще» у кожного своє. Чи не так?
Гуляючи вулицями нашого рідного Івано-Франківська, часто забуваємо про те, що у країні триває війна. Заклади переповнені людьми, всюди вирує життя, кожен живе та насолоджується моментами, бо за останній рік ми добре зрозуміли, як швидко може змінитися наше буття.
Чи правильно це? Мабуть, вирішувати не мені. Однак, часто гуляючи парком чи біля міського озера, чомусь мені по-особливому згадується Лівобережжя Херсонщини, куди ми разом з сім’єю щороку їздили на відпочинок, до моря, до найсмачніших кавунів та найсолодшої кукурудзи.
Так було й у 2021 році, тоді ми востаннє побували на березі Чорного моря. Так от, до чого ж я? Роздумуючи про кожен із моментів свого вільного сьогодні, чомусь часто мені згадуються люди, мабуть, ті, з якими наші шляхи навіть не перетиналися. Ті, які мають у серці те, що не вмирає. Але попри це, сьогодні живуть у московитській окупації.
Нещодавно, беручи участь у роздачі гуманітарної допомоги, я зустріла пані Лілію, яка поділилася власною історією життя та виїзду з окупації.
На Прикарпатті сім’я пані Лілії проживає від вересня 2022 року. Жінка розповідає, що її семирічна донька лише цього року змогла піти до школи, бо в окуповану московитами школу дитину віддавати аж ніяк не хотіли.
«Серед дітей моїй Настусі набагато легше адаптуватися, і хоч трішки забути ситуацію, у якій ми жили довгих сім місяців, — ділиться жінка. – Ми виїжджали через Василівку, і були чи не останньою сім’єю, яка змогла вибратися з того пекла».
Пані Ліля пригадала про саме життя в окупації і розповіла, що найгіршим, що могло статися в руках ворога, це зміна свідомості людей. Жінка розповідає, що багато односельців, які вважалися справжніми патріотами та мали стосунок до влади, перейшли на сторону ворога, і сьогодні працюють на них.
«Мої діти бачили пуски ракет, вони летіли просто над дахом нашого будинку. Ми навіть розуміли куди вона буде летіти, відштовхуючись від напрямку звідки вона запущена», – розповідає жінка.
Пані Ліля каже, що сьогодні навіть у відносно мирному Івано-Франківську вони все одно бояться звуку літаків. «Ідучи вулицею, і чуючи гул літака, ми присідаємо й прикриваємо голову руками, такий у нас інстинкт виробився».
Щодо цін на продукти, то в окупації вони зросли у три, а то й у чотири рази. Люди купували все, що потрапляло їм у руки, розповідає пані Лілія.
А згодом жінка додала: «Ми самі з села, а отже маємо курей, город невеликий, тому були впевнені, що будемо мати що їсти. А от людям, які жили в Херсоні, було надзвичайно важко вижити. Тому ми всім селом збирали яйця, овочі, закрутки та інші продукти і перевозили катерами через Дніпро (Антонівський міст був уже пошкоджений), аби хоч якось підтримати жителів міста».
Лілія підтвердила, що окупанти жорстоко поводяться зі справжніми українцями, які все ж залишилися жити на окупованих територіях: «Пригадую, як сусідський хлопчик, років 18-ти, у фейсбуці вподобав патріотичну картинку на підтримку Збройних сил України. Через деякий час до їхнього будинку під’їхав танк, з якого було видно снайпера, а інший окупант підійшов до хлопця і забрав його у їхній, так би мовити, «штаб». Після цього хлопець приїхав зі зламаними пальцями і потребував медичної допомоги, якої в окупації не надають».
«Ми щасливі, що виїхали звідти. Тут ми вчимося жити по-новому, однак маємо велику мрію і щиро віримо в те, що 2023 повернемося на рідну Херсонщину», — додала на завершення своєї розповіді пані Лілія.
До чого ж я це все? Хочу пригадати, що триває війна, і кожен із нас може прикласти частинку свого серця, аби наблизити перемогу. І пам’ятаймо, тільки разом ми — сила!
Христина ГАМАНЮК
