Поет, музикант та військовий Павло Вишебаба, у складі 68-ї бригади ім. Олекса Довбуша 12-й місяць стоїть на Курахівському напрямку. Зі своїх позицій, каже, на власні очі бачив, як російське військо стерло та перетворило на груду каміння Мар’їнку. На його думку, українці пройшли лиш чверть шляху до перемоги, а настане вона не раніше, ніж Україна звільнить всі території. Про те, як збирає гроші на зброю, як пише вірші на фронті, про нестачу людей та довгу боротьбу — Павло Вишебаба розповів у інтерв’ю.
“Я передбачаю сорок років боротьби. Десять ми вже пройшли”
Ви — з Краматорська. У 2014-му ріці, як ви, хоч і жили вже у Києві, відреагували на те, що РФ напала на ваше рідне місто? Як ваші рідні відреагували, адже вони були у Краматорську?
— Так, вони були під окупацією. Коли росіяни тимчасово окупували місто там були моя мама, мій дідусь, сестра, тітка. Родичі були там. Я тоді був в Києві, пройшов Майдан. Відреагував болісно, тому що це — рідне місто. Я бачив, як місцями, де я жив, навчався, кохав, будував кар’єру, жив мирним життям зараз ведуться бойові дії. Цим своїм брудним батогом росіяни бруднять рідне місто.
Мені одразу відрізало спілкуватися російською, я перейшов на українську тоді в 2014-му, з перших днів окупації Краматорська. Я думаю, що зараз багато хто розуміє мої почуття, коли відбулося повномасштабне вторгнення. Тоді мені казали: “От до чого тут мова?”.
Зараз люди, коли ракети прилітають по мирним містам розуміють, що просто бридко спілкуватися мовою ворога і зараз мене більше людей розуміють в цьому питанні.
Чи очікували ви наступної загрози від РФ, коли вже відбувся Майдан, коли перемогли режим Януковича?
— Я не пам’ятаю, щоб про це спілкувалися. Неочікувано для мене, але я тоді передував, писав вірші якраз про Майдан, про те що війна тільки починається і боротьба не закінчується, так і сталося. Я так передбачав, тоді на Майдані, — сорок років боротьби за незалежність попереду. Ви бачите, як це все довго триває. І я досі думаю, що все це буде дуже довго.
Інтуїція була, що Росія нас не відпустить просто так. Янукович, очевидно, працював не сам, його режим був підтриманий Росією. І коли українці тоді перемогли режим Януковича, зрозуміло було, що це ще не остаточна перемога.
Та і в 2019-му, 2020-му роках в Україні проросійські сили мали великий відсоток. Загроза буде ще довго, поки будуть виборці, які будуть голосувати за проросійські сили в нашій країні, доки буде сильний ворог, яким зараз є росія.
Тому я думаю, що нашим завданням на ці 40 років боротьби, десять з яких ми вже пройшли — це фрагментація Росії, щоб зняти цю загрозу з наступних поколінь українців.
Як називається той вірш?
— “Майдан” — так і називається. Про сорок років там боротьби і пітьми, і нас всіх замінить інше покоління. Я казав, що ми будемо вигризати з камінням, вигризати цю перемогу. Я розумів, що Майдан — хоч були і досить криваві події і була Небесна сотня — я розумів, що це — тільки початок боротьби.
Збори через соцмережі виснажилися, а тур дав понад три мільйони на зброю
Ви зараз знайшли час на тур? Потім повертаєтеся?
— Це не моє рішення, це рішення командування. Я — як молодший сержант Вишебаба — прибув в Дніпро. Це останній виступ цього туру, він має конкретну мету — зібрати на артилерію та дрони для моєї бригади. За сімнадцять днів ми вже зібрали понад три мільйони гривень. Завдання виконано — повертаюсь в частину.
Яке було завдання? Скільки грошей?
— Ми хотіли не менше трьох мільйонів. І ще в Києві ми зібрали три мільйони. Чим більше — тим краще. Тим більше ми зможемо купити найнеобхіднішого — антидронові рушниці, рації, “Старлінки” — найнагальніше. Ми знаємо, де це швидко купити і швидко привезти в бригаду на озброєння, тому моє командування вирішило, що мене на сімнадцять днів на посаді командира відділення замінить мій побратим. А я на сімнадцять днів вибуду, щоб зібрати гроші на потреби бригади.
Раніше я збирав через соцмережі, але моя аудиторія виснажилася, і збори почалися дуже довго закриватися. І я розумію, що платіжна спроможність українців зменшилася, тому ми вирішили такий не стандартний хід зробити.
Але думаю, що показник нашої армії, одна з сильних сторін — це гнучкість, я думаю, що це досить ефективне рішення. Воно спрацювало, тому я тут підтримую командування.
Хоча, я досить скептично до цього ставився на початку, коли волонтери звернулися до мого командування і сказали, що можуть допомогти зібрати.
Організатори цього туру сказали: “Якщо ви відпустите Вишебабу з військової частини, то він приїде з великою сумою грошей”. Так і виходить.
“Хочу дати мові звучати через мене”
Про натхнення. Як народжуються ваші вірші? В страшні часи? Чи навпаки, коли ви щасливий?
— Я пишу вірші з десяти років, для мене це — норма, взаємодія з зовнішнім світом. В мене потреба передавати почуття та емоції через вірші, фіксувати їх таким чином. Я описую і трагічні події, і щасливі події.
Вірш — це по суті такі зафіксовані емоції в одному короткому тексті. Якщо я відчуваю якісь сильні емоції, як казав мій викладач в Маріупольському університеті, він також був поетом, він казав: “Ми маємо писати не про те що, ми знаємо, а про те що сильно відчуваємо”. Зараз дуже багато емоцій, я багато пишу, і людям це відгукується, що не може не тішити.
Хто ваш найбільший критик?
— Думаю, я сам. Взагалі, дуже мало критикують мої вірші, але я сам намагаюся. Це критика про те, щоб якомога точніше висловити те, що ти відчуваєш, щоб дозволити мові говорити через мене, я не люблю коли багато літератури, багато розумного намагається людина висловити.
Я просто намагаюся дати мові звучати через мене. Ось коли я відчуваю таку музику, яка ллється, я вважаю, що це успішний текст. Завдання — позбавитися від всього зайвого, від літератури, щоб звучала сама мова.
Чи є час читати побратимам? Чи просять вони вас?
— Постійно. В мене в підрозділі взагалі змушені слухати, тому що в мене є потреба, як тільки я пишу вірш, прочитати це комусь вголос, як звучить, як сприймається. А так — всій бригаді.
Я виступав з віршами в усіх підрозділах, запрошують по Донецькому напрямку інші бригади, які неподалік від нас стоять, я до них приїжджаю. Хлопці збираються, я їм читаю, підписую їм свої книги, дарую.
Якими рядками ви б могли описати наш край, Донеччину?
— В мене є про те, що зараз відбувається вірш “Фантомні болі”.
На Донбасі міста не прокинуться від сирени, їх покинули люди, як кров залишає вени.
Зараз дуже багато людей виїхали, але я вірю, як сказано в цьому ж вірші, що українське сонце зійде над Донецьким кряжем. Я вважаю, що перемога, і взагалі ця гілка в яйці, вона знаходиться саме на Донеччині. Ми переможемо на Донеччині, коли там у нас відбудеться успішний контрнаступ, то перемога буде не за горами. Український світанок зійде саме на Донеччині.
Люди там виховані пропагандою — нічого страшного, будемо перевиховувати. Це дуже другорядне, навіть третєрядне завдання. Зараз для нас наша мета — повернути наші території, які були окуповані, які було загарбані ворогом і які принесли стільки страждань, руїни для цих регіонів.
Я бачив ці міста щасливими, мирними, заможними. З моєї позиції [на фронті] я сім чи вісім місяців спостерігав, як стирають з лиця землі Мар`їнку. Росіяни просто перетворили це прекрасне місто, в якому я був коли воно було мирним, на груду каміння. Ось що таке їхнє “освобождєніє”, звільнення абсолютно від всього.
Ми просто зобов`язані повернути наші території, щоб там знову була успішна, щаслива Україна.
“Нам потрібно більше людей зараз”
З початку повномасштабного вторгнення ви відразу вирішили, що відправитеся на фронт, які гарячі точки пройшли? Де боронили країну?
— Ми стоїмо на Курахівському напрямку 12-й місяць, в нас бригада не їздить по напрямках. Є бригади, які посилають на різні напрямки. Наша бригада на лінії фронту, на передовій, на Курахівському напрямку вже 12-й місяць досить успішно це робить.
До 24-го лютого ви були цивільною людиною, зараз — командир відділення, це відповідальність. Наскільки важко взяти на себе цю відповідальність — за людські життя?
— А як інакше? Маємо брати на себе відповідальність. Зараз багато людей взяли на себе відповідальність. Всі, хто працює на перемогу, взяли на себе відповідальність за державу ,і уникати цієї відповідальності, я вважаю, — дорівнює злочину.
Мене дуже пригнічує, що зникли черги у військкомати, що в нас недобір в бригаді. Треба знов людям приходити в стан внутрішньої мобілізації, і йти у військкомат і брати на себе відповідальність за цю державу. Бо якщо ви не хочете, щоб ворог прийшов до вас додому — треба йти його зупиняти на Донеччині, Луганщині, Херсонщині, по всім напрямкам фронту, куди направить військкомат.
Це ризиковано, якоюсь мірою шляхетно, звитяжно, але треба зараз брати за це відповідальність за державу, за наших дітей. А як інакше? Якщо ми зараз не візьмемо відповідальність, а якісь там військові, які все життя навчалися хай тільки вони воюють — так не можна.
В нас не вистачить людей, зараз дуже багато людей, які вперше пішли у військкомат тільки після 24-го лютого, і вони беруть на себе відповідальність, і як ми бачимо, вдається зупиняти дуже потужну армію, але нам реально потрібно більше людей зараз.
Як цвійна змінила вашу творчість? Чи бачите ви в собі якісь зміни?
— Безумовно, якось змінююся під впливом. Війна нас творить під свій розсуд, або перетравлює, теж у вірші писав. Складно сказати, чи творить вона нас, чи перетравлює, але інші стосунки зі смертю змінилися — інше усвідомлення смерті, інша цінність життя — з`явилася в голові.
На творчість вплинуло насамперед те, що з’явився додатковий вимір: коли я розповідаю не лише свою історію, а намагаюся висловити почуття людей, які дуже хочуть, щоб були почуті, людей, які дуже переживають.
Ми зараз переживаємо дуже травматичний досвід, але я вірю, що вірші можуть бути таким терапевтичним методом зцілення цієї країни. Психологічним зціленням.
