Нам судилося жити у знакових історичних часах не лише в сенсі державотворення, утвердження української нації, а й у релігійному. Події останніх двох місяців, відверто кажучи, стали приємними несподіванками та сміливими кроками не лише для людей оцерковлених, а й для широкого загалу. Чого тільки вартує сміливий і безпрецедентний крок Синоду Єпископів УГКЦ щодо календарної реформи, а також те, що вперше за понад три століття молитва українською мовою лунала в Києво-Печерській лаврі.
Одразу після цього залунали голоси греко-католиків щодо справедливого рішення про передання Почаївської лаври УГКЦ, оскільки в певний історичний час тут діяв василіанський монастир як осередок не лише духовності, а й просвітництва. Усвідомлюємо, що ці прагнення не завжди мають простий і прийнятний для нас варіант вирішення. Тоді як нам бути і діяти в цій ситуації? Власне в цьому контексті наша розмова з доктором історії Церкви о. Віталієм Козаком.
— Отче Віталію, нещодавно у пресі та соцмережах з’явилася низка дописів щодо маловідомих фактів з історії Почаївської лаври. Зважаючи на підвищений інтерес до цієї теми, важливо коректно подавати історичну інформацію, уникаючи маніпуляцій, перекручень чи несвідомого повторення тез російської імперської пропаганди. Оскільки назріло питання одержати неупереджену інформацію з історії Почаївського монастиря, то, на Вашу думку, на яких історичних етапах цієї святині вартує зосередити увагу?
— Справді, процеси пов’язані з Почаєвом привернули до цього місця суспільну увагу українців. Тому важливо представити громадськості значення цієї святині для України й української культури. Оскільки Почаїв після насильного виселення звідти українських василіан греко-католиків у 1831 році був переданий імперській Російській Церкві, то сформувалося його сприйняття як чогось чужого, православного і московського. На початку XX століття Почаївська святиня і друкарня при ній перетворилися на осередок російського імперського чорносотенства, про що свідчать навіть спомини самих московських ієрархів, дотичних до Почаєва (наприклад, єпископа Євлогія Георгієвського). Це також сприяло сприйняттю Почаєва як оплоту «русского міра».
Проте Почаїв відіграв колосальну роль у становленні української національної культури. В інтересах Москви було завжди замовчувати історію василіанського почаївського монастиря у XVIII столітті. Також російські дослідники XIX століття, що розпочали процес введення до наукового обігу деяких документів, були заангажованими до греко-католицького періоду історії і трактували її з численними перекрученнями. Так, наприклад, у теперішніх виданнях з’являється помилкова дата переходу монастиря до Греко-Католицької Церкви, яка фіксує ці події 1721 роком. Науково доведено, і про це свідчать опубліковані документи, що ця подія відбулася у 1712 році. Проте навіть наші сучасники, свідомо чи несвідомо, повторюють московський фальшивий наратив.
— Почаївська лавра тривалий час належала греко-католикам у період найбільшого розквіту. Вони докладали до її розвитку, як центру духовності, друкарства, паломництва і навчання, багато зусиль. Чи бачите ви перспективу відновлення і становлення цієї святині як твердині українського християнського духу?
— У фондах Тернопільського державного архіву зберігся унікальний неопублікований документ. Це «Почаївський пом’яник» періоду греко-католицького Почаєва. У ньому вся Україна: зустрінемо там і православних із Центру України, і українців із Закарпаття. Усі вони відвідували цей монастир, а почаївські василіани старанно вносили їхні імена в цю молитовну книгу. Чому б Почаєву не повторити цей досвід?
— Чи на часі порушувати питання про передачу цієї святині в підпорядкування УГКЦ?
— Напевно, причиною теперішньої війни є також і те, що ми хибно вважали, що деякі речі є не на часі. Позиція УГКЦ щодо Почаєва була озвучена Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом Шевчуком в інтерв’ю «Українській правді». Він зазначив, що греко-католикам не йдеться про якесь майно і володіння ним. Проте одночасно ми хочемо мати доступ до цієї святині, оскільки не можемо зректися нашої спадщини і проігнорувати те, що там є великий пласт історії УГКЦ та історії українців. Це незалежно від того, яку форму власності обере щодо Почаївської лаври держава.
— Як ви прокоментуєте факт зустрічі, що відбулася 2 лютого у Тернопільській обласній раді, у якій взяли участь голова законодавчого органу Михайло Головко та представники Провінції Найсвятішого Спасителя отців василіан в Україні. Саме тоді протоігумен передав очільникові Тернопільської облради лист від Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава?
— Під час цієї зустрічі отці василіани як безпосередні спадкоємці цього монастиря донесли голові облради свою позицію й бачення щодо майбутнього Почаївської святині. Вони представили своє бачення та кроки щодо її подальшої долі, щоб не виникало зайвих припущень чи здогадок. Наскільки мені відомо, голова обласної ради подякував за їхню позицію щодо Почаївської лаври, а зустріч схарактеризував як конструктивну.
— Аналізуючи останні події в Україні суспільно-політичного, військового та релігійного штибу, чи можемо мати хоч маленьку надію, що невдовзі ми, греко-католики, будемо молитися Святу Літургію у Почаївській лаврі?
— Блаженніший Святослав в інтерв’ю наголосив, що в Україні є святині занадто значні, щоб належати якійсь окремо взятій конфесії. Це — Софія Київська, Києво-Печерська, а також Почаївська лаври. Вони мають належати всім українцям, а не окремій частині — так буде справедливо. Занадто багато маємо негативного досвіду, коли українці у своїй державі не мали вільного доступу до знакових місць, а при цьому їх ще й відкрито ображали та принижували.
— Чи відомо вам про якісь конкретні кроки нашої ієрархії, щоб одержати доступ до Почаївської лаври?
— Була заява Блаженнішого Святослава Шевчука, про яку згадано попередньо. Є кроки отців василіан, як спадкоємців, про що також згадано. Думаю, що протягом року ми побачимо й наступні рухи в цьому напрямі, проте це будуть кроки в цивілізованому руслі.
— Оскільки УГКЦ є рівноправною спадкоємницею Володимирового хрещення, звідси тоді всі наші національні святині Софія Київська, Києво-Печерська та Почаївська лаври, мали би бути однаково доступними і для УГКЦ. Чи бачите Ви в перспективі можливість доступу до цих святинь, скажімо, хоча би для проведення богослужінь?
— Такий досвід є у світовій практиці, отож нічого неможливого в цьому немає. Якщо візьмемо до уваги досвід спільного володіння знаковими храмами у Святій Землі різними віросповідуваннями, то така перспектива зовсім не виглядає фантастичною. Якщо можуть всі послуговуватися там, то чому не могли б і в Україні?
— Яка, на вашу думку, роль мирян у цих історичних умовах щодо встановлення справедливості та врегулювання церковних відносин в Україні? Якими мають бути наші дії у цьому напрямі?
— Дотримуватися позиції справедливості, взаємоповаги та максимально цікавитися своєю спадщиною, відкривати її для себе та ділитися з іншими, а за можливості популяризувати її. Сьогодні говорять, що ми, українці, занадто мало робили, щоби просувати українську культуру у світі. Це не стосується суто простору поза Україною, вважаю, що подібні недопрацювання маємо і всередині нашої держави. Спадщина — це те, що нам передано від батьків і за збереження її ми є відповідальні.
